Читати книгу - "Яничари, Кулик Степан"

Там було ще щось написано, але слова розділилися на окремі склади та літери. А ті, у свою чергу, чорними павуками та тарганами розбіглися на всі боки, забиваючись під обріз дисплея.

— Це… це…

— Тоня написала мені, Весте. Вибач, але в тому, що сталося, вона звинувачує лише тебе. І не може вибачити. Бо тепер ти і той нестерпний біль, який вона витерпіла — нерозривні.

— Маячня! Як я можу бути у цьому винен? Я ж нічого…

— Звичайно! Так! — дівчина зробила крок ближче. — Я ні на мить не повірила.

— Дякую…

Климук і не помітив, як обійняв Ниточку і легенько притис до себе. Після такого жахливого звинувачення, та ще з вуст тієї, яку він так до нестями кохав і, по суті, врятував… відчуваючи тепло іншої людини, йому було легше боротися з тією порожнечею, що вмить остудила, заледенила душу.

— Весте.

— Так?

— Ти тремтиш?

— Не звертай увагу... Зараз минеться.

— Весте? — дівчина відкинула голову і дивилася на нього знизу вгору, найбільше нагадуючи беззахисну дитину, що довірилася дорослому.

— Що?

— А давай сходимо вночі до моря? Я теж хочу скупатися під зірками. Це, мабуть, дуже гарно, так?

Вест похитав головою і здивовано дивився на Ниточку.

— Скупатися? Зі мною? Після цього що… — він стискав комунікатор у руці. — Стривай… Ти все знаєш?

— Так. І вірю, що то лише якийсь прикрий випадок. І готова це всім довести. То що? Підемо купатися? Удвох?

Климук заплющив очі й незграбно тицьнувся губами поряд із вухом дівчини.

— Дякую.