Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Речові докази: наплічник, альпіністський трос, мисливський ніж, револьвер Ruger-SP101.

Відбитки пальців хлопця на альпіністському тросі й на рукоятці ножа, залишеному в грудях дівчини: він наказав йому зв’язати дівчину й зарізати, якщо той хотів урятувати собі життя.

Убив хлопця пострілом у потилицю.

Нафарбував дівчині губи (щоб сфотографувати?).

Балістична експертиза встановила вид зброї убивці: револьвер Ruger. Та найбільше Сандру здивувало, що Моро зрозумів: то монстр змусив Джорджо вбити Діану. Дійшов того самого висновку, що й пенітенціарій. Однак віцеквесторові для цього знадобилися зусилля слідчої групи й медекспертів, а Маркус збагнув усе лише за перегляданням фотографій та вивченням місця злочину.

— Ходімо зі мною, — промовив Моро, обірвавши її роздуми. — Я хочу вам дещо показати.

Він привів її до сусідньої кімнати. Там було тісно, жодного вікна. Єдине освітлене місце — стіл посередині. Увагу Сандри відразу привернули стіни навколо, цілком покриті фотографіями з місця злочину — як загальним планом, так і окремі деталі. Фотоогляд, розпочатий нею, продовжили колеги зі слідчої групи, які здійснювали перевірку, виміри та проводили різноманітні аналізи.

— Мені подобається приходити сюди, щоб подумати, — мовив Моро.

І Сандра пригадала сказане Маркусом: шукати винуватця слід на місці злочину. «Убивця ще тут, хоч ми його й не бачимо. І ми повинні полювати на нього саме тут, а не деінде», — так сказав пенітенціарій.

— Ось тут ми його і вполюємо, агентко Веґа. В оцій кімнаті.

Сандра на мить відволіклася від знімків на стінах і тепер повернулася до Моро. Аж тут помітила на залитому світлом столі два пакунки з прозорого целофану — як ті, у яких видають білизну в пральні. Усередині лежав складений одяг. Поліціянтка його впізнала. Він належав Діані Дельґаудіо та Джорджо Монтефйорі. Той самий, який вони так ретельно вибрали для свого побачення і який потім покидали абияк на заднє сидіння автомобіля, де на них і напали.

Сандра дивилася на одяг з відчуттям смутку й тривоги. Адже виникало враження, ніби на столі лежали його власники, поряд одне з одним.

Вишукані, як подружжя привидів.

Не було ніякої потреби в тому, щоб той одяг прали, адже ніяких плям крові на ньому не виявили. І до переліку доказів вони теж не належали.

— Ми повернемо його родинам, — промовив Моро. — Мати Джорджо Монтефйорі вже кілька разів приходила й просила, щоб їй повернули особисті речі сина. Не знаю навіть, чому вона так наполягає. Здається даремною справою, на перший погляд — справжнє безглуздя. Однак кожен на свій лад переживає горе. А надто коли йдеться про батьків. Інколи навіть здається, що горе й біль позбавляють їх розуму. І тоді їхні прохання стають абсурдними.

— Я чула, що Діані Дельґаудіо поліпшало; можливо, вона справді зможе нам допомогти.

Моро похитав головою та гірко посміхнувся:

— Якщо ви маєте на увазі те, що пишуть у газетах, то для неї було б краще, якби вона не пережила хірургічної операції.

Сандру такі слова захопили зненацька:

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що вона залишиться у вегетативному стані. — Моро підійшов до неї майже впритул. — Коли все це закінчиться й ми нарешті поглянемо в обличчя убивці, то почуватимемося такими йолопами, агентко Веґа! Дивитимемося та думатимемо, що він геть не такий, яким ми його собі уявляли. Насамперед зазначимо, що ніякий він не монстр, а звичайна людина, як оце ми. Ба більше, ще й схожий на нас. Подлубаємося в його недолугому житті пересічного чоловіка і не знайдемо нічого, окрім нудьги, недалекості та злоби. Дізнаємося, що йому таки подобається убивати людей і разом з тим він ненавидить тих, хто знущається з тварин, що він дуже любить собак. Що в нього є діти, родина, навіть хтось такий, хто його щиро любить. Уже не боятимемося його, ще й дивуватимемося із самих себе, що дали такій нікчемній особі так легко себе обдурити.

Сандра стояла як укопана, вражена словами віцеквестора. Ніяк не могла збагнути, навіщо він її сюди привів.

— На цей час ви виконали чудову роботу, агентко Веґа.

— Дякую, синьйоре.

— Але ніколи більше не смійте тримати мене в невіданні, як зробили це у випадку з Астольфі. Я повинен завжди бути в курсі всіх дій моїх підлеглих, навіть того, про що вони думають.

Зіткнувшись із суворою рішучістю віцеквестора, Сандра збентежилася й похнюпилася.

— Добре, синьйоре, — слухняно відповіла.

Моро помовчав якусь хвилину, потім змінив тон:

— Ви приваблива жінка.

Сандра не очікувала від нього компліменту й зашарілася. Їй здалося недоречним, що керівник висловлює компліменти.

— Як давно ви не тримали в руках зброю?

Сандру те запитання віцеквестора збентежило, бо жодним чином не було продовженням щойно сказаного ним.

— Я щомісяця тренуюся на полігоні, згідно з приписаною процедурою, але так ніколи й не подала рапорта з проханням долучити мене до переліку тих, хто виконує активну патрульну службу.

— У мене є план, — оголосив Моро. — Щоб виманити чудовисько з лігва, я вирішив спіймати його на живця: звичайні автівки зі звичайними на вигляд закоханими парочками, а насправді — переодягненими в цивільне агентами та агентками. Починаючи із цієї ночі, вони курсуватимуть околицями столиці, щогодини пересуваючись у нове місце. Я назвав цю операцію «Щит».

— Удавані закохані парочки!

— Авжеж. Однак нам бракує агенток, ось чому я запитав, чи ви ще вмієте користуватися зброєю.

— Синьйоре, я не певна.

— Я звільняю вас від зміни цієї ночі, але завтра хочу, щоб ви були. Нам потрібні всі ресурси, щоб…

Слова віцеквестора урвав телефонний дзвінок. Він відповів, цілком забувши про Сандру, а та не знала, як поводитися.

Під час розмови Моро обмежився короткими, сухими відповідями, так ніби просто вислуховував інформацію. Тривало це недовго, і, тільки-но розмова закінчилася, він знову повернувся до Сандри.

— Щойно завершили огляд системи каналізації відділку медично-судової експертизи. Мені шкода, агентко Веґа, там не знайшли ніякої ляльки й нічого такого, що могло бути на неї схоже.

Сандра ще більше засмутилася. Вона так сподівалася, що добра новина могла бодай якось допомогти їй заслужити довіру керівництва.

— Як же, синьйоре?! Запевняю вас, що я доторкнулася до чогось кінчиками пальців, мені це не привиділося, — наполягала вона схвильовано.

Моро помовчав хвилину.

—