Читати книгу - "Книга кладовища"

Ніх здригнувся. Він хотів обійняти опікуна, сказати, що він ніколи його не покине, але зробити це було просто немислимо. З таким же успіхом він міг обійняти місячне сяйво, не в сенсі, що Сайлас був безтілесним, а в сенсі, що це неправильно. Є люди, яких можна обіймати, і є Сайлас.

Опікун прискіпливо оглянув хлопчика у новому вбранні.

— Зійде, — підбив він підсумок. — Тепер ти виглядаєш так, наче все життя жив поза кладовищем.

Ніх із гордістю усміхнувся. Але усмішка зникла, і він знову спохмурнів.

— Але ж ти завжди будеш тут, Сайласе? І мені не треба буде полишати кладовище, якщо я не захочу?

— На все свій час, — тільки й мовив Сайлас.

Наступного дня Ніх прокинувся рано, ще коли сонце срібною монеткою висіло в сірому зимовому небі. Проспати світлі години доби було дуже просто, прожити всю зиму як одну нескінченну ніч і не бачити сонця, тому щоразу, перед тим, як заснути, Ніх обіцяв собі встати ще завидна і вийти із затишної могилки Овенсів.

У повітрі кружляв дивний — виразно квітковий — аромат. Ніс хлопця довів його до Єгипетської доріжки, оповитої густими заростями плюща, вічнозеленими джунглями, що ховали під собою псевдоєгипетські стіни, статуї та ієрогліфи.

Тут запах був найбільш насиченим, і на якусь мить Овенсу здалося, що випав сніг, бо листя було скрізь поплямоване білим. Ніх уважніше придивився до цих плям. Усі вони виявилися скупченнями маленьких п'ятипелюсткових квітів, і хлопець уже був нахилився, щоб понюхати їх, як почув кроки — хтось наближався до доріжки.

Ніх зникнув у плющі і згодом побачив, як стежиною піднялися троє чоловіків і жінка — усі живі — та попрямували до Єгипетської доріжки. На шиї у жінки висів візерунковий ланцюжок.

— Отут? — запитала вона.

— Так, пані Керевей, — відповів один з чоловіків, захеканий кругловидий коротун із сивим волоссям. І він, і двоє інших тримали по великому порожньому кошику з лози.

Вираз обличчя жінка мала водночас недовірливий і спантеличений.

— Ну, як скажете, — мовила вона, дивлячись на квіти. — Але я так нічого і не розумію. І що робити далі?

Найнижчий чоловік витягнув зі свого кошика срібні ножиці, вкриті патиною, і подав їх:

— Ножиці, пані мер.

Вона взяла інструмент і заходилася відрізати китиці квітів, а потім, разом із чоловіками, збирати цвіт у кошики.

— Це, — згодом пробурмотіла пані Керевей, мер міста, — повна нісенітниця.

— Це, — заперечив товстун — традиція.

— Повна нісенітниця, — наполягала пані Керевей, але не припиняла зрізати китиці і складати їх у кошик. Коли перший наповнився, вона спитала:

— Може, вистачить?

— Ми маємо наповнити всі чотири кошики, — сказав низенький, — а потім роздати по квітці кожному, кого зустрінемо у Старому місті.

— І що це за традиція така? Я питала попереднього мера, але він ніколи про неї не чув, — сказала пані Керевей, і додала: — У вас немає відчуття, що за нами спостерігають?

— Що? — відгукнувся третій чоловік, який досі мовчав. Бородань у тюрбані, він тримав два кошики. — Ви маєте на увазі привидів? Я не вірю у привидів.

— Ні, я не про привидів, — відповіла пані Керевей, — просто відчуття, наче хтось дивиться.

Ніх ледве стримав бажання ще глибше заховатися у зарості плюща.

— А те, що попередній мер не знав про цю традицію, зовсім не дивно, — сказав гладун, чий кошик уже був майже повний. — Зимовий квіт з'явився вперше за останні дев'яносто років.

Бородань у тюрбані, який не вірив у привидів, нервово роззирався.

— Кожен у Старому місті повинен отримати квітку, — додав низенький. — Байдуже, хто: чоловік, жінка чи дитина.

І повільно, наче пригадуючи щось дуже давно забуте, додав:

«Хтось залишиться, хтось — ні,

Всі в макабрі нарівні».

Пані Керевей хмикнула:

— Маячня і нісенітниці, — але й далі різала квіт.

По обіді почало сутеніти, і вже о пів на четверту було темно. Ніх блукав цвинтарними стежинами, шукаючи, з ким би потеревенити, але нікого не зустрів. Він пішов до Гончарного поля подивитися, чи є там Ліза Гемпсток, але її теж не знайшов. Хлопчик повернувся до родинної могили, а та виявилася порожньою: ані пана Овенса, ані пані Овенс там не було.

І тоді Ніх злякався, трохи, але злякався. Уперше за ті десять років, що хлопець себе пам'ятав, він почувався покинутим у місці, яке вважав своїм домом. Він чимдуж помчав до старої каплички, де став чекати Сайласа.

Але Сайлас не прийшов.

«Може, ми розминулися», — переконував себе Ніх, але й сам у це не вірив.

Хлопчик піднявся на самісіньку верхівку пагорба і роззирнувся. Вгорі, в морозному небі висіли зорі, а внизу під ним розгортався підсвічений візерунок міста — вуличні ліхтарі, фари машин, рухомі предмети. Ніх повільно зійшов пагорбом до головної цвинтарної брами і зупинився перед нею.

Він почув музику.

Ніх чував усяку музику: і солодке пихтіння фургона з морозивом, і пісні, які по радіо слухали робітники, мелодії, які Джейк Клареті грав мертвим на своїй запилюженій скрипці, — але такого не чув ще ніколи: періодичного наростання і згасання звуку, наче вступ якогось музичного твору, прелюдія чи увертюра.

Ніх прослизнув крізь замкнені ворота і пішов у бік Старого міста.

Він оминув пані мера, яка стояла на розі й саме тієї миті чіпляла маленьку білу квітку на вилогу бізнесмену, що проходив повз неї.

— Особисто я доброчинністю не займаюся, — сказав той. — Цим опікуються у конторі.

— Це не доброчинний захід, — відказала пані Керевей. — Це місцева традиція.

— Он воно як.

Чоловік випнув груди, виставляючи напоказ маленьку білу квітку, і пішов собі, гордий, як павич.

Наступною з'явилася молода жінка з дитиною у візочку.

— Нашо це? — підозріло запитала вона, коли пані мер наблизилася до неї.

— Одна вам і одна малятку, — відповіла та.

Пані Керевей приколола жінці квітку до пальта булавкою, а малюку приліпила до одежі скотчем.

— Але нашо це? — знову спитала жінка.

— Це якась традиція, поширена у Старому місті, — невпевнено відповіла пані мер.

Ніх пішов далі. Й усюди він бачив людей з білими квітами на одязі. На іншому розі Ніх минув чоловіків, які були на кладовищі з пані мер, і кожен з них тримав кошика та роздавав білі квіти. Їх брали не всі, однак більшість таки приймали.

Музика не вгавала, вона лунала десь на межі чутності, урочиста й незвична. Ніх нахилив голову, намагаючись визначити, де грають, але це йому так і не вдалося. Музика висіла у повітрі й була всюди —