Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

— Ну і що... вже після того ви все вирішили?

— Ні, — він роздратовано видихнув, — її викликали на роботу і вона відразу ж поїхала. Тому ми так і не поговорили.

— Виглядає як дешева комедія, — я закотила очі і відчувала те, що ніколи раніше не мало для мене значення. Ревнощі.

— Ти не голодна? Думаю, після такої розминки вартує перекусити, — Арсен вдало змінив тему, але неприємний клубок продовжував сидіти всередині.

— Так...— я задумалась, — ти часом не знаєш... Десь тут у вас продаються такі смачнющі пончики. Батьки приносили декілька додому і це просто найпрекрасніше, що я коли-небудь їла.

— Знаю, — Арсен широко посміхнувся, — ходімо.

Я тішилась, як мала дитина. Від того, що він знає це місце і зараз я буду їсти неймовірну їжу. І що це було додатковим приводом провести разом час. Я спіймала себе на думці, наскільки сильно змогла змінитися поряд з Арсеном. При тому, що я навіть нічого для цього не робила.Він якимось магічним дивом впливав на мене так, що я несвідомо почала змінюватись. І це, бляха, мені дуже подобалось. Я навіть забула про той дурний заповід, спадок та умови. Хотілось просто бути поряд з чоловіком і відкривати якісь нові грані себе та краще дізнаватися його.
Незадовго ми прийшли на ярмарок і Арсен впевнено підійшов до однієї з невеликих дерев'яних хатинок. Там нас зустрів дуже привітний старший чоловік з величезними вусами. Я мабуть таких ще ніколи в житті не бачила. Ми зробили замовлення і нам досить швидко його віддали, незважаючи на пристойну чергу. Ми відійшли трохи вбік за невеликий столик і почали пробувати ці шедеври кулінарії.

— Це просто неймовірно смачно, — я аж закочувала очі, поки доїдала останній шматок пончика та витирала палтці серветкою, — лше заради цих пончиків я б залишилась тут жити назавжди.

— Чекай, у тебе тут... — Арсен нахилився і торкнувся пальцями моєї щоки. Мене ніби прибило до місця і ще й в додачу вдарило блискавкою. Я завмерла, навіть не дихала. А він не поспішав прибирати свої пальці. Це наче тривало вічність, хоч насправді не так довго. — У тебе там просто був...крем. 

— Дякую, — я відповіла і відвернла голову, щоб непомітно торкнутися того ж місця, що й він. Дихати стало значно важче.

— Не очікував, що тобі хоч щось сподобається в нашому містечку. Ти ж була такою категоричною.

— Пончики це не єдине, чим я тут захоплююсь...— несвідомо відповіла я, проте надто пізно дійшло, що саме я сказала.

— Справді? А що ж ще? — Арсен з цікавістю дивився на мене, підперши рукою голову.

— Ну, ем... це... Оцей ярмарок. Всі ті святкові прикраси на вітринах. Вони здаютья такими...особливими. В місті такого нема. Там все наче фальшиве, ніби їх змусили це зробити. А тут усе відчувається... справжнім.

Я дивилась, як Арсен слухає мене, а десь глибоко в животі скручувався вузлик, через який мені бракувало повітря. Усвідомила, що мабуть, говорю я зовсім не про прикраси. Ми знайомі дуже мало часу, але розумію, що Арсен починає займати дуже важливе місце в моєму серці. З ним я забуваю пр все на світі. Хочеться стерти своє минуле життя, прибрати всіх тих чоловіків, з якими я проводила час, щоб залишити всю себе лише для нього. Та це неможливо... І від цього мені страшенно неприємно і навіть соромно. Арсен тепер знає про те, як я жила, проте він не осудив мене. Можливо, поки що.

— Мені звісно приємно проводити з тобою час, але, — чоловік важко видихнув, — завтра у мене купа справ з самого ранку. То ж давай я проведу тебе додому.

— Так, звісно, — я спробувала приховати розчарування за посмішкою, — розумію, у мене теж... купа роботи.

Ясно, що я взагалі не хотіла йти додому, готова була прогулюватись отак разом хоч всю ніч. Але він, мабуть, вже втомився від моєї присутності. Особливо дізнавшись, якою я була... Проходячи повз одну з будівель, мій погляд зачепився за яскраву афішу і я зупинилась.

— А, це...— Арсен підійшов ближче, — різдвяний бал. Щорічне свято від нашого мера.

— Справді? — я підняла одну брову, — мабуть це дуже цікаво. Ти бував там колись?

— Один раз. Це було дісно вишукано, гарно і... весело. Але щоб повністю насолодитися вечором, там потрібно мати хорошу компанію.

— А хіба такі заходи не створені для того, щоб навпаки знайомитись з кимось новим? — я різко розвернулась до нього.

— Не для мене, — Арсен натягнуто посміхнувся та розвів руками, — я не дуже люблю нові знайомства.

— Ясно, — я знову повернулась до афіші, розглядаючи зображених там гарно одягнених людей. Не любить нові знайомства... Невже зараз він проводить час зі мною просто з ввічливості. Мабуть тому і поспішає вже додому, щоб видихнути з полегшенням.

— Ти хотіла б піти? — раптом спитав Арсен.

— Думаю, що так. Але якщо ти кажеш, що тм потрібна компанія...

— То я готовий тобі її скласти.