Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Ох, Боббі, тобі не здається, що з нас цього досить?

Боббі засунув руку до кишені й видобув з-під серветки останні три п’ятаки.

— Це все, що в мене є, — сказав він, показуючи монетки спершу місіс Джербер, тоді Макквонові. — Вистачить?

— Синку, я грався в цю гру і за один цент, і при цьому діставав задоволення, — сказав Макквон.

Місіс Джербер зиркнула на Ріонду.

— До дідька, — сказала Ріонда і вщипнула Боббі за щоку. — На ці гроші можна тільки раз постригтися. До чорта лисого. Хай їх процвиндрить і поїдемо додому.

— Добре, Боббі, — зітхнувши, сказала місіс Джербер, — як тобі вже так припекло.

— Клади монетки сюди, Бобе, щоб усі могли їх бачити, — наказав Макквон. — Мені вони не схожі на фальшиві. Без сумніву. Готовий?

— Думаю, так.

— Тож почнімо. Два хлопці й дівчина ховаються. Хлопці не варті нічого. Знайди дівчину й сума подвоїться.

Бліді, моторні пальці заходилися обертати три карти. Макквон базікав. Карти злилися в суцільну пляму. Боббі спостерігав, як карти ковзають по столу, але навіть не намагався серйозно стежити за дамою. Це було без потреби.

— То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда.

Три червоні карти знову лежали рядочком.

— Скажи мені, Боббі, де вона сховалася?

— Ось, — сказав Боббі й показав на ліву карту.

Саллі застогнав.

— Вона посередині, телепню. Цього разу я очей з неї не зводив.

Макквон не звернув на Саллі жодної уваги. Він дивився на Боббі. Боббі теж дивився на нього. За мить Макквон простяг руку і перевернув карту, на яку вказав Боббі. Це була червова дама.

— Що за чортівня?! — вигукнув Саллі.

Керол заплескала в долоні й захоплено застрибала на місці. Ріонда Г’юсон заверещала й гепнула Боббі по спині.

— Ну й провчив ти його, Боббі! Молодчинка!

Макквон усміхнувся Боббі дивною, задумливою посмішкою, а тоді сягнув до кишені й видобув жменю дріб’язку.

— Нівроку, синку. Мене обставили вперше за день. Маю на увазі, коли я сам цього не дозволив.

Він знайшов двадцятип’ятицентовик й п’ятак і поклав їх поряд з п’ятнадцятьма центами Боббі.

— Хочеш дати грошам хід? — спитав він і, бачачи, що Боббі не розуміє, уточнив: — Хочеш спробувати ще раз?

— Можна? — обернувся Боббі до Аніти Джербер.

— А не краще припинити, коли ти у виграші? — запитала Аніта, та її очі блищали і, здавалося, вона геть забула про затори по дорозі додому.

— А я і збираюся припинити у виграші, — запевнив Боббі.

— Який хвалько! — засміявся Макквон. — До пушку на бороді ще зо п’ять років чекати, а вже хвалько. Що ж, хвалькуватий Боббі, що скажеш, готовий зіграти?

— Звісно, — відповів Боббі. Якби в хвалькуватості його звинуватила Керол або Саллі-Джон, Боббі б з усієї сили це заперечував. Усі його герої, від Джона Вейна до Лакі Стара з «Космічного патруля», були скромняги, того типу, що кажуть: «Дрібниці», врятувавши світ чи валку якихось фургонів. Та Боббі не вважав за потрібне виправдовуватися перед містером Макквоном, ницою людиною у блакитних шортах, який, можливо, до всього ще й махляр. Боббі й гадки не мав вихвалятися. А ще він вважав, що на неповні стрити батька це не надто схоже. Неповні стрити ґрунтувалися на одній лише надії та вгадуванні.

«Покер для ідіотів», — висловився якось Чарлі Єрмен, сторож Гарвіцької початкової школи. Він був просто щасливий розповісти Боббі про гру все, чого не знали Ес-Джей і Денні Ріверз. Та це зовсім не була гра навмання.

Містер Макквон ще якусь мить не зводив очей із Боббі. Здавалося, спокійна впевненість хлопця його насторожила. Потім він підняв руку, поправив скособочений циліндр, потягнувся і помахав пальцями, як це робив Багз Банні з «Веселих мелодій», перш ніж сісти за фортепіано в «Карнеґі-голл».

— Ну, приготуйся, хвалько, зараз я почастую тебе всім меню, від супу до горіхів.

Карти замерехтіли, стаючи схожими на латку рожевого ряботиння. Боббі почув, як Саллі-Джон за спиною пробурмотів: «Ох, ніфіга ж собі», а подруга Керол, Тіна, своїм смішним, правильно-осудливим тоном промовила:

— Це зашвидко.

Боббі стежив очима за картами, але тільки тому, що від нього цього очікували. Містер Макквон більше не завдавав собі клопоту теревенити і стало трохи легше.

Карти вгамувалися. Макквон подивився на Боббі, звівши брови. На його обличчі грала легка усмішка, проте він часто дихав, а на верхній губі виступили краплинки поту.

Боббі одразу ж показав на карту праворуч.

— Це вона.

— Звідки ти знаєш? — спитав містер Макквон, і його усмішка зів’яла. — Звідки ти в біса знаєш?

— Просто знаю і все, — сказав Боббі.

Замість того, щоб перевернути карту, Макквон злегка повернув голову і роззирнувся по алеї. Усмішку змінив набурмосений вираз: кутики губ опущені, між очима пролягла зморшка. Навіть пластиковий соняшник на циліндрі здавався невдоволеним: його тремтливі кивки стали вже не самовдоволено-розв’язними, а досадливими.

— На цьому перетасуванні мене ще ніхто не обставляв, — вимовив Макквон. — Таке перетасування ще ніколи нікому не було до снаги.

Ріонда простягла руку через плече Боббі й перевернула карту, на яку він вказав. Це була червова дама. Тепер у долоні плескали вже всі діти. Від їхнього плескання зморшка між очима містера Макквона стала ще глибшою.

— За моїми підрахунками, ти винен ось цьому чувакові, Боббі-хвалькові, дев’яносто центів, — сказала Ріонда. — Ти збираєшся платити чи ні?

— А як не заплачу? — спитав Макквон, суплячись на Ріонду. — То що ти зробиш, бочечко? Погукаєш копів?

— Напевно, нам краще просто піти, — нервово сказала Аніта Джербер.

— Копів? Тільки не я, — заявила Ріонда, проігнорувавши репліку Аніти й не зводячи очей з Макквона. — Нещасних дев’яносто центів з твоєї кишені — а в тебе вже вигляд, як у малюка Г’юї, що напудив у штани. Сила, нічого сказати!

От тільки Боббі знав: річ не в грошах. Бувало, що містер Макквон втрачав куди більше. Часом, щоб заманити народ, часом — через те, що був в «ауті». Та зараз він бісився через перетасування. Макквонові було не до смаку, що якийсь дітвак побив його перетасування.

— Що я зроблю? — вела далі Ріонда. — Скажу в луна-парку всім, кому цікаво, що ти скнара. Обізву тебе дев’яностоцентовим Макквоном. Думаєш, клієнти в черзі стоятимуть?

— Я б тобі показав чергу, — гаркнув містер Макквон, та все одно поліз до кишені, дістав жменю монет, цього разу більшу, і швидко відлічив Боббі його виграш.

— На, — сказав він, — дев’яносто центів. Піди купи собі мартіні.

— Я справді просто вгадав, — сказав Боббі, згрібаючи дріб’язок у руку і зсипаючи до кишені. Монетки повисли в ній, неначе гирі.