Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Десь ближче до опівдня, стара покликала нас в хату. Мене з Тарасом здивувало те, що вона причепурилась. Зробила зачіску, незнамо куди поділись сиві коси. Аж ніби помолодшала! Стояла посеред кімнати, неначе королева, в червоній довгій робі з каптуром на спині. Вбрання мольфарки вкривали таємничі знаки. Вони, наче живі, міняли кольори від руху. У вишивці переплітались золоті та срібні нитки, які виблискували то жовтим, а то білим. Здавалося, що жінка загорнулася в вогонь, який підсвічував знак з крильцями, причіплений до ланцюга на шиї.

– Ой, бабцю, ви неперевершена красуня! - зізнався я мольфарці.

– Подобається? Її подарував мій родовитий чоловік. Я в ній побралася.

– У робі?! - здивовано спитав мій дурнуватий брат.

– У вас був чоловік? - миттєво перебив його і штурхнув, мовляв, хоч трохи думай що говориш!

– Чому це був? Та він і зараз є. От тільки мешкає не в цьому світі.

– А чому б вам не поїхати до нього? Чи може він до вас? - запропонував Тарас.

– Бо не на часі! - відрізала мольфарка сухо.

От як з цим нетямущим можна жити?! Тобі ж сказала баба, мовляв, мій чоловік потрапив в інший світ. Ну як же тут не зрозуміти, що він помер?! А мій наївний брат додумався старій пропонувати, щоб та пішла за чоловіком вслід! Ну от скажіть, чи розум є у хлопця? Звичайно ні!  Це треба ж так образити мольфарку!

Старенька Христя нам теж повидавала роби. Та не такі оздоблені, як в неї, а простенькі: до того ж чорні і якісь короткуваті. Вдягнувши їх поверх одежі, ми стали трохи схожі на ченців у церкві. Але якихось дуже жалюгідних і кумедних.

– Навіщо нам цей маскарад? - лементував Тарас.

– Ну що, хотів на баль до мавок? То зараз подадуть карету. Хай тільки-но Михасик відшукає гарбуза! - покепкував я з брата, сміючись з того, як він незграбно виглядає.

– Мовчіть адепти! Ви зараз дізнаєтесь чи є у вас те, чого усі чекають. Тому і хочу, щоб хоч трохи виглядали, як належить.

– Не треба нас ганьбити у тих робах! Чого це вам людська одежа не підходить? - брат не вгавав і сперечався.

– De gustibus non est disputandum, - сказавши фразу, стара сердито зиркнула очима.

Я став благати брата, щоб той замовк і не виводив бабу. Мовляв, вона вже мовила закляття, чи може хочеш вранішніх пригод? Стара, тим часом, відкривши двері ніби у комору, повела нас з Тарасом у підвал.

Під хатою мольфарка заховала цілий палац. Великі кам’яні колони підтримували стелю. В приміщенні стояли ліхтарі. Їх зеленкувате сяйво освітлювало простір навкруги. Велику площу, наче поділено на зали. У кожному з них відбувалось щось магічне. В одному розмістився довгий стіл з хімічним причандаллям, в якому щось сичало й булькотіло, викидуючи з колб вкрай неприємний сморід. У другому хтось із свічок не лінувався викласти здорову п’ятикутну зірку на підлозі. У зірки гостряки торкались невеликих чаш, наповнених димним курінням. Третій зал, неначе студія для фільмів. Там височіли три штатива, розміщені в трикутник. Та замість лампочок у них були кристали, які повільно оберталися і випускали іскри. Їх сяйво вельми яскраво освітлювало маленький п'єдестал у центрі, точнісінько для зйомки телепередачі.

Я почав цікавитись в мольфарки, як то воно усе працює, але у відповідь вона нам наказала, щоб навіть і не думали чіпати чародійний пристрій. Баба Христя доволі хутко йшла вглиб володінь, а ми з Тарасом чимчикували ззаду. У самому кінці свого палацу вона зайшла в кімнату всю списану якимись знаками, аж до самої стелі.

– Навіщо вам розмалювали стіни? Що тут написано? - я запитав в мольфарки.

– Це всім відомі заклинання, та відгукнуться знаки тільки тим, у кого магія Гермеса Трисмегіста. Давай Богдане, спробуй, ставай отут і повтори за мною: “Ecce spectaculum dignum, ad quod respiciat intentus operi suo Deus”.

– І що це означає?

– Вартий того, щоб привернути погляд богів небесних.

– От свинство, знову ця дебільна мова, - скривився брат.

Я з труднощами вимовив латинську фразу. Мольфарка, бачачи мої потуги, казала одне слово і чекала, поки я його повторю. Одразу після «Deus» більшість знаків почали сяяти, але не всі. “Я так і думала. В одного не вийде. Напевно треба вдвох", - задумливо сказала баба. Тоді вона покликала Тараса на підмогу і ми разом знов повторили процедуру. На цей раз запалилися всі знаки, а зверху залунало гучно:

– Agnosco veteris vestigia flammae, - від несподіванки ми з братом аж здригнулись.

– Ad Deos glorium! - відповіла стара, і сяйво на стінах кімнати щезло.

– Що воно з нас хоче? - тремтячим голосом спитав Тарас у баби.

– Найвищі сили в вас розпізнали магію із роду Трисмегістів, а я подякувала їм. Вважайте, хлопці, вас посвятили у мольфари.

– Це означає, я теж можу чарувати? - з надією випитував Тарас.

– Звичайно, але тільки трохи згодом. Ходімо, хочу передати добру звістку.

Баба Христя пішла у зал, де було три штатива. Вона спочатку в них щось підкрутила, від чого кристали почали світитися ще яскравіше. Ставши на п'єдестал у центрі, мольфарка голосно сказала: “Оресте, можеш передати брату, що скоро він зустрінеться з онуком. Сьогодні, на кривавий місяць, нехай готується до двадцять п’ятої години” У відповідь хтось проревів, неначе звір у клітці. Ми з Тарасом від здивування аж пороззявляли рота. Оце так незвичайний телефон у лісової королеви! Від захвату у нас аж сперло груди.