Читати книгу - "Прихований дар, Аннушка"

Вони лежали разом, укриті ковдрою, мов крилами. Ніч берегла їхній сон, як таємницю, що тепер належала лише їм двом.

****

Світанок ледь торкнувся вікон, коли Уляна повільно розплющила очі. Світ був м’яким, наче вуаль зі світла і спокою. Вона відчула тепло — не лише ковдри, а й тіла поруч. Орелій ще спав, притиснувшись до неї, з розслабленим обличчям, яке вона так любила торкатися пальцями в тиші.

Вона погладила його по волоссю. Його подих змінився, він повільно розплющив очі й усміхнувся — тепло, глибоко, так, як усміхаються лише коханим. Його рука знайшла її талію.

— Доброго ранку, — прошепотів він, нахилившись ближче, щоб поцілувати її в плече.

В її животі знову з’явився той знайомий трепет, хвиля очікування й бажання. Вона не відповіла словами — лише притиснулась ближче, провела пальцями по його спині, обійняла стегнами.

Він зрозумів усе без слів.

Цей ранок був не схожим на ніч. Там була обережність. Тут — пристрасть, впевненість, пульсуюча близькість. Він поцілував її в шию, вона затремтіла. Її руки ковзнули під його сорочку, а він піднявся над нею, вдивляючись у її очі, запитуючи мовчки — і отримуючи відповідь у її погляді.

Вони кохалися повільно, пристрасно, не поспішаючи. Їхні тіла вже пам’ятали одне одного. Кожен дотик був мов запрошення: «Я тут. Я з тобою». І в цьому ранку було не лише бажання, а й тиха обітниця. Бути разом, попри все.

Коли він обійняв її після, Уляна просто сховала обличчя в його грудях. Він не питав нічого. Він уже знав.

******

На кухні ще пахло вчорашніми травами й випічкою, коли Уляна поставила на стіл чайник із м’ятою. Вона була в бабусиній довгій сорочці, а волосся спустила з коси — вільне, трохи розпатлане, як і її думки. Орелій сидів за столом, спостерігаючи за кожним її рухом із мовчазним захопленням.

— Ти вже зовсім тут, як удома, — сказала вона з усмішкою, сідаючи поруч і простягаючи йому теплий хліб із сиром.

— Бо тут є ти, — тихо відповів він, і вона знітилася, опустивши очі.

Хвильку вони мовчали, поки чай налаштовував душі на розмову.

— Ми не можемо жити ось так. Ховатись, крастись ніччю, — нарешті промовила Уляна, поклавши руки на стіл. — Так мине рік, другий… десять. А ми так і не зробимо жодного кроку.

Орелій кивнув. У його очах світилась рішучість:

— Я більше не хочу нічого відкладати. Якщо треба — зречусь титулу. Не хочу трону без тебе. Але і просто втекти — замало. Нам треба план. Розумний. Гідний.

Вона дивилась на нього з гордістю.

— Я не хочу, щоб ти втрачав усе. Але ми з тобою — сила. Ми можемо будувати своє, інакше. Не жертвувати, а створити.

— Якщо ми разом — я готовий.

Вони довго сиділи мовчки. Думки про родини, про обов’язки, про втрати крутилися в повітрі, наче сніг за вікном.

— Ми почнемо з малого, — сказала Уляна. — Я розповім бабусі. Вона знає цей світ краще за нас. Ми поговоримо з моїми батьками. А потім… поїдемо з міста. Ненадовго. Вдвох.

Орелій узяв її за руку.

— У нас буде час. Головне — не чекати роками, боячись діяти.

Їхній сніданок тривав ще довго. Бо то був не просто сніданок — то був перший день нового життя.