Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

class="p1">— Ні, їхнього головного ми забрали з собою. Я провів із ним насичену бесіду.

— Що він сказав?

— Багато чого цікавого. А ще більше страшного.

— Навіщо вони вбивали людей?

— Вони їх не тільки вбивали, а ще й їли.

— Їли? — я аж зблід.

— Їли. А кров пили. Страшні люди.

— Але навіщо?

— Вони були впевнені, що поїдання людей — єдиний спосіб отримати вічне життя, то й займалися цим. На їхньому рахунку сотні вбитих. Схиблена секта. Чудовиська.

— Ви знищили всіх?

— З цієї групи — так. Але не виключено, що є й інші групи. Я думаю, що сім чарок зображені на їхній емблемі не просто так. Можливо, їх аж сім груп, розкиданих по всій імперії. То будьте обережні, Іване Карповичу. Дивіться, що зображено на воротах, а краще взагалі не ночуйте у незнайомих місцях.

— Що сталося зі Сверстюком?

— Будьте певні, Іване Карповичу, він отримав те, на що заслуговував. — Посульський посміхнувся. До речі, скоро вже жнива Продасте мені врожай? Я зараз займатимуся експортом через Одесу. Дам хорошу ціну!

Далі він почав говорити про торгівлю, почувався в ній наче риба у воді, але мені було те нецікаво. Нічого конкретно я не пообіцяв і вже збирався йти, коли Посульський спинив мене:

— Іване Карповичу, я нагадую вам про обов’язок зберігати цю історію в таємниці. Цілковите мовчання.

— Я пам’ятаю, тут уже не звольте хвилюватися.

Ми потиснули один одному руки, і я покотив додому. Але дорогою заскочив у канцелярську крамницю. Купив там паперу й чорнила. І вдома сів записувати те, про що довелося дізнатися під час цієї справи. Мені здавалося, що колись та комусь вона буде цікавою.

Зухвале пограбування потяга

талася ця історія взимку. Зима тоді була сніжна, по пояс і більше снігу навалило. А ще ж у мене навколо степ, то вітром надуло на мій хутір стільки снігу, що й з хати не вийти. Намело так, що тільки димар зі снігу ледь стирчав. Ціла сила снігу, не міг двері відчинити. То довелося через горище вилазити з лопатою і ритися. Спочатку двері відкопав, потім і про сарай не забув, де Чалий мій, корівка Ласуня, кури та собачки Одновух і Чорний. Ходив до них наче окопом, бо ж снігу у дві людини заввишки. І вітер же дме. Я за день розгребу, а вранці знову все засипало, працюю лопатою. Ну, воно й добре, що так, на засиджуюся я, знай собі кидаю сніг. Ото зранку чаю вип’ю чашулю добрячу, хліба сірого кусень добрий, масла у півпальця і меду зверху. Почаюю, і до роботи. Прочищу все, повертаюся до хати, а там уже обід Уляна Гаврилівна приготували. Пообідаю добряче, потім знов чаюю. Чай з талого снігу, бо ж колодязь на вулиці, не проб’єшся до нього. Ну і нічого, пити можна.

Почаюю і йду до себе в кабінет. Воно-то організм проситься поспати, але не влягаюся, сідаю за стіл, читаю журнали та книжки. Раніше читав, а зараз писати став. Багате на пригоди життя в мене було, є про що розповісти. Але от же яке диво, що коли я сам собі розповідаю, то все цікаво, слухав би і слухав. А як напишу, то хай Бог милує, так нудно та коряво виходить, наче в недорікуватого панотця проповідь! І не розумію, чому так, бо ж грамотний я і багацько доповідей по службі написав, а все одно не вмію так передати, щоб цікаво, як і на словах. Тут спеціальна людина потрібна, щоб із літературним штилем була, про це я в журналі «Нива» вичитав. Є у нас поблизу один такий спеціаліст, граф Климентій Осика-Маєвський, поміщик із сусіднього повіту, великий знавець та шанувальник пригод, який під час англо-бурської війни аж до Африки поїхав. Щоправда, підхопив холеру і зліг у Каїрі, на війну не доїхав, але міг розповідати про неї днями, бо багато літератури на цю тему прочитав. Ще любив розповісти про індіанців, це такі дикуни в Америці, кочівники, щось на кшталт давніх татар, які нападали і грабували. Так ті індіанці досі є, і дуже кровожерливі. Ватажки в них усі прозиваються дивно, то Мудрий Бик, то Висока Сосна Ці індіанці люблять сокири кидати, наче ото списи, а ще як уб’ють ворога, то ріжуть з голови його шкіру з волоссям, це в них зветься скальп. І тими скальпами вихваляються. Ну, і багато чого ще.

Климентій Євграфович, хоч і граф, зі старовинного роду, але пихи шляхетської не має, зі мною, простим мужиком, спілкується охоче. Я з ним розмову мав, і він зацікавився, домовилися, що ото я по кожній справі цікавій все, що пам’ятаю, напишу, а він потім ті записки літературно переробить, щоб канфет вийшов, насолода для очей і душі повчання в міру моїх скромних сил.

Ото і писав я, кожного дня від обіду до сутінків. Воно-то спочатку позіхаєш і спати хочеться, а потім як розохотишся, як згадаєш усі подробиці, то куди сон і дівається! Інколи так захоплювався, що аж бігати кімнатою починав, сам із собою балакати, відновлював у пам’яті події, як воно відбувалося і що хто казав. Уляна Гаврилівна спочатку лякалися дуже, що ото розмовляю я сам з собою. До лікаря мені радили з’їздити, а потім звикли, бо я ж не те щоб хату намагався підпалити чи до діжки з капустою залазив та уявляв себе качуром, поводився в іншому сумирно і правильно.

Ну, ось і того дня помахав я лопатою, пообідав добряче картоплею смаженою на салі, з цибулею та яйцями, а до картоплі капуста квашена, грибочки солені, чарочка, все, як то заведено у людей православних. Подякував Уляні Гаврилівні, попросив за годину самовар ставити, бо одразу чай пити не люблю. Пішов до кабінету, сів за стіл і працював. Коли постріли почув. У нас краї тихі, та й для полювання час поганий, бо ж стільки снігу намело, що загрузнеш, а не пройдеш. Але стріляють. Я поліз на горище, де в мене така вежа була невеличка біля димаря, з якої я все навколо бачити міг. Дивлюся у бінокль і бачу, що від шосе до хутора хотіли якісь люди пробитися, але застрягли у снігу, то стріляють, увагу мою привертають. Так наче козаки то, у формі, з гвинтівками. Десятків зо три верхи, і хтось на санях ще