Читати книгу - "Напівдикий"

під ранковим сонечком, якщо воно, звісно, є. Пізніше знову тренуюся, а тоді йду на прогулянку, зазвичай сам, іноді з Габріелем. Потім обід і післяобідній сон. Пополудні або коли вже вечоріє я роблю з Несбітом деякі бойові вправи. Він добре б’ється, але я його завжди перемагаю. Весь час кепкую з того, який він старий, повільний і жирний, але він тільки шкіриться й регоче, сприймаючи це все як комплімент. Габріель інколи спостерігає за нами, але не бере участі ні в наших двобоях, ні в глузливих кпинах. Здебільшого він вправляється у стрільбі: добре володіє пістолетом, а також луком і арбалетом. Як і Ван, йому це вдається робити легко й елегантно. Я також пробую стріляти, але ненавиджу ті пістолети.

Вечорами я приймаю душ у замку, а опісля ми вечеряємо, і Несбіт грає ролі кухаря й кельнера. Коли темніє, я йду до лісу. Так минають дні, й до зустрічі з Анналізою їх стає усе менше.

Сплю в лісі. Мені тут подобається. У лісі гарно: коли я тут сам, мене ніщо не тривожить. Трансформація зі мною відбулася лише того першого разу. Щоночі я чекаю, чи не станеться це знову. Хочу навчитися контролювати цей стан, і мені здається, що ця відлюдна стародавня місцина просто чудово для цього надається.

Цілий день я не їв, щоб побачити, чи це спрацює, але нічого не сталося. Можливо, тому, що жодна тварина, жодна потенційна жертва не перетнула мій шлях. Нині спробую щось інше. Я цілий день голодував і вирушаю на полювання, але не хочу нікого вбивати. Хочу трансформуватися, погнатися за кимось, але не вбити, й переконати мого звіра повернутися сюди. Я приніс із кухні трохи м’яса і викладаю його на землі.

Щойно западає темрява, вирушаю до лісу. Знаю, що в цій місцині мають бути лисиці, тому прямую до їхнього кубла. Поволі й безшумно пробираюся крізь дерева, аж поки бачу цілі хащі гілочок довкола входу в нору. Припадаю до землі й чекаю.

Мушу чекати майже всю ніч, але тільки-но маленька лисичка вистромлює носик зі свого лігва, у мені вибухає адреналін. Дихаю повільно й рівномірно, вичікуючи. Хочу втримати контроль, побачити, чи зможу я принаймні дочекатися, поки буду готовий. Не хочу вбивати лисицю. Хочу трансформуватися і спробувати зупинити себе від убивства, бодай примусити свого звіра повернутися до того м’яса, що я залишив позаду. Мушу навчитися контролювати його. Не дозволити йому вбивати.

Повільно дихаю і стежу; адреналін у мені нуртує, але не оволодіває мною. Кажу сам собі:

— Скрадаємося за нею. І все. Скрадаємося, і нехай вона живе.

Лисиця мене не відчула й вибігла з нори. Я припиняю контролювати своє дихання й зосереджуюся на запаху лисиці.

я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп!» і ще раз наказую: «ні!», примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні!» — розлючено кричу на нього, «ні!» — але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні!» і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп!», але вже відчуваю присмак крові…

Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.

Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав.

Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене.

Він каже:

— Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, — тоді торкається мого волосся й питає: — А це що таке?

Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже:

— Залишки нічного бенкету?

Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж.

Габріель стає поміж нами.

— Натане, вгамуйся.

Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо.

Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною.

— Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном.

І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть.

Габріель торкає мене за руку.

— Натане, він просто накручує тебе.

— Тому я не повинен його прикінчити?

Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою.

— Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі.

— Я просто скаженію від його дурних коментарів, — набираю в груди повітря й кажу: — Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, — хитаю головою. — Я просто його не розумію.

— Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти