Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Тому обов’язково щонеділі рано-вранці ми добувалися полями, немов качине сімейство, – попереду тато, котрий від часу до часу розсовував зелень тростиною з ротанга,[65] а за ним ми в такому порядку: спочатку Фелі, потім Даффі, далі я; позаду процесії йшов Доґґер у своєму найкращому недільному вбранні.

У Святому Танкреді на нас ніхто не звертав уваги. Хоча декілька років тому англіканці почали були бурчати, але ми все владнали без крові й синців вчасною пожертвою до фонду реставрації органа.

– Скажіть їм, що наша молитва, можливо, не заодно з ними, – відрубав тато вікарію, – але принаймні не різко спрямована проти них.

Одного дня, коли Фелі замріялася й зачепилася за вівтарну огорожку, тато не розмовляв з нею до наступної неділі. З того часу, щойно вона переступала поріг церкви, тато бурмотів: «Обережніше, старенька». Йому не треба було суворо дивитися їй у вічі; його профіль прапороносця з якогось особливо аскетичного римського легіону був достатньо промовистим, щоб ми знали своє місце. Бодай при сторонніх.

Тепер, поглянувши на Фелі, котра стояла навколішках з благально складеними руками й шепотіла лагідні слова молитви, я змушена була вщипнути себе, щоб не забувати – поряд зі мною диявольська єхида.

Парафіяни вже звикли до нашої присутності, і ми насолоджувалися християнським милосердям – окрім того випадку, коли Даффі приголомшила органіста містера Деннінґа, заявивши, що від Гаррієт ми взяли непохитне переконання, ніби історія про Всесвітній потоп корінням сягає родової пам’яті котячого сімейства і, зокрема, стосується насильницького умертвіння кошенят у воді.

Через це здійнялася буча, однак тато залагодив конфлікт щедрою пожертвою до фонду ремонту даху, вирахувавши цю суму з кишенькових грошей Даффі.

– Оскільки, як не крути, кишенькових грошей у мене немає, – сказала Даффі, – я легко відбулася. Насправді це чудове покарання.

Аж затамувавши дух, я слухала, як парафіян згуртувала колективна сповідь:

– Ми не зробили того, що повинні були зробити. І зробили те, чого не повинні були робити.

У моїй голові блискавкою промиготіли слова Доґґера: «Існують речі, котрі треба знати. І є речі, котрих знати не треба».

Я обернулася, щоб подивитися на нього. Його очі були заплющені, губи ледь помітно ворушилися. Як і в тата, постерегла я.

Позаяк сьогодні було свято Трійці, нам показали вельми рідкісну давню виставу з «Об’явлення Іоанна Богослова»[66] – про камінь сардис, веселку навколо престолу, море скляне, до кришталю подібне, і чотирьох тварин, повних очей спереду і, як би мені лячно не було, ззаду.

У мене була власна думка стосовно справжнього значення цієї відверто алхімічної історії, проте я вирішила приберегти її для свого дисертаційного дослідження, а тому визнала за краще тримати її при собі. І дарма що ми, де Люси, гнули іншу лінію, я не могла не позаздрити цим англіканцям через їхню прекрасну Книгу спільної молитви.

Скло теж було надзвичайним. Над вівтарем уранішнє сонце лилося крізь три вікна, вітражі яких було створено за часів середньовіччя напівосвіченими мандрівними склярами, котрі жили й пили-гуляли на овенхаузівських узліссях, чиї хирляві рештки межували на заході з Букшоу.

На вітражі ліворуч Йона вистрибував із пащеки величезної рибини, озираючись назад зі сповненим подиву обуренням. З брошури, яку роздавали всім охочим при вході в церкву, я пам’ятала, що білосніжність риб’ячої луски отримали за допомогою олова, а шкіру Йони зробили брунатною завдяки солям гемосидерину, які – що дуже цікаво, принаймні для мене, – також є протиотрутою для такої отрути, як миш’як.

На вітражі праворуч був зображений Ісус, котрий повстає з гробниці, а Марія Магдалина в червоній сукні (залізо чи, може, розтерті частинки золота) подає йому пурпурні ризи (діоксид марганцю) і кусень жовтого хліба (хлорид срібла).

Також мені було відомо, що ці солі змішують з піском і попелом від болотяного очерету, який називають солонцем, а отриману пасту обпалюють у такій розжареній пічці, щоб Седрах, Мисах і Авденаго переглянули свою думку,[67] і потім охолоджують, щоб отримати бажаний колір.

На центральному вітражі головував наш святий Танкред, тіло якого на цю мить покоїлося десь у крипті просто в нас під ногами. Якщо дивитися звідси, то він стоїть на порозі церкви, простягаючи руки назустріч вірянам і наче вітаючи їх (це так виглядало до того, як вікторіанці його переробили). У святого Танкреда приємне обличчя – таке належить людині, яку ви б із задоволенням запросили котрогось недільного дня погортати випуски «Ілюстрованих лондонських новин» або навіть «Сільського життя», і, позаяк ми з ним однієї віри, мені до вподоби уявляти, що, поки він спочиває вічним сном унизу, він плекає особливо ніжні почуття до нас усіх із Букшоу.

Коли мої думки знову заполонило сьогодення, я усвідомила, що вікарій молиться за добродія, тіло якого я знайшла на грядках.

– Він був чужинцем серед нас, – промовив він. – Не доконче знати його ім’я…

Оце так новина для інспектора Г’ювітта, промайнуло в мене в голові.

– …щоб попросити Господа змилуватися над його душею й подарувати йому вічний спокій.

Отож, очевидно, усі вже знають! Місіс Мюллет, певно, вчора не гаяла часу даремно, поспішаючи принести вікарію превелику новину. Сумніваюся, щоб йому стало відомо про це від поліції.

Раптом глухо гримнула підставка для колін, яку різко штовхнули, і коли я підвела очі, то побачила, як міс Маунтджой квапиться повз церковні лавки й дає драпака через бічний неф у трансепті.

– Мене нудить, – прошепотіла я Офелії, і вона дозволила мені прослизнути повз неї й оком не змигнувши. Фелі понад усе бридиться блювотинням на своїх черевиках – сприятлива умовина, плоди якої я принагідно пожинала.

Надворі на мене накинувся вітер, що гойдав гілля тисів на церковному обійсті й укривав брижами буйнорослі трави. Я помітила, як міс Маунтджой щезла між устеленими мохом надгробками, прямуючи до порепаної покійницької, що визирала з-за густих заростей.

Що її так засмутило? Спочатку я хотіла було наздогнати її, але потім мені спливла на думку ліпша ідейка: річка вилася навколо Святого Танкреда таким чином, що церква розташовувалася в точному розумінні цього слова на острові, і протягом століть, що минули, струмінь води проклав собі шлях через давню вузьку стежину позаду покійницької. Вочевидь, міс Маунтджой хоче дістатися додому іншим шляхом, значить, вона скине черевики й піде нині затопленим камінним хідником, котрий колись правив за