Читати книгу - "Бібліотека душ"

class="p1">— Я б хотіла побачити ті документи, — Емма скоса позирнула на чоловіка в пальті. — Ви казали, у вас у кабінеті лежать. — Руки, які вона стискала в кулаки по боках, почали червоніти. Я розумів, що нам треба якнайшвидше звідси забиратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Байдуже, якою інформацією могла володіти ця жінка, битися за неї не варто було. А врятувати всіх цих дітей… ну, хай це прозвучить безсердечно, але нам спершу треба було врятувати своїх дітей.

— Взагалі-то в цьому нема потреби, — сказав я, нахилився до Емми й прошепотів: — Ми повернемося й допоможемо їм. Але в нас є пріоритети.

— Документи, — проігнорувала мене Емма.

— Нема питань, — відповіла Лорейн. — Ходімо в мій кабінет і поговоримо предметніше.

І Емма пішла, і не було способу її спинити, який би не викликав підозр.

За кабінет Лорейн правив стіл і стілець, запхнутий у гардеробну. І щойно вона встигла зачинити за нами двері, як Емма стрибнула на неї й міцно притисла до дверей. Лорейн вилаялася й закричала, кличучи Карлоса, проте одразу ж притихла, коли Емма піднесла до її обличчя руку, що світилася червоним, немов жарина з печі. На блузці Лорейн, у тих місцях, куди Емма приклала долоні, штурхаючи її до дверей, чорніли й курілися відбитки долонь.

У двері постукали, на тому боці хтось щось пробурчав.

— Скажи йому, що все добре, — тихо й жорстко наказала їй Емма.

— Усе добре! — здавлено гукнула Лорейн.

У двері за її спиною застукотіли.

— Повтори.

Лорейн, цього разу переконливіше:

— Іди геть! Я справами займаюся!

Знову буркіт, потім звук кроків, що віддалялися.

— Ви зараз дуже по-дурному робите, — сказала Лорейн. — Ніхто з тих, хто мене обікрав, не лишився живим.

— Гроші нам не потрібні, — заспокоїла її Емма. — Ти відповіси на декілька запитань.

— Про що?

— Ті люди в тій кімнаті. Думаєш, вони твоя власність?

На чоло Лорейн набігла хмара.

— Що вам взагалі потрібно?

— Ті люди. Ті діти. Ти їх купила. Думаєш, вони твоя власність?

— Я ніколи нікого не купувала.

— Ні, ти купила, а тепер ти їх продаєш. Ти работорговець.

— Насправді все не так. Вони прийшли до мене з власної волі. Я їхній агент.

— Ти їхня сутенерка, — виплюнула сердито Емма.

— Без мене вони б повмирали з голоду. Чи їх би забрали.

— Хто забрав?

— Ти знаєш хто.

— Я хочу почути, як ти це кажеш.

Жінка розсміялася.

— Це невдала думка.

— Он як? — Я підійшов поближче. — Чому ж?

— У них скрізь є вуха, і їм не подобається, коли про них тріпаються.

— Мені вже доводилося вбивати витворів. Я їх не боюся, — сказав я.

— Тоді ти ідіот.

— Укусити її? — спитав Едисон. — Мені дуже хочеться. Трішечки.

— Що відбувається, коли вони забирають людей? — Прохання пса я пустив повз вуха.

— Ніхто не знає, — відповіла вона. — Я намагалася розвідати, але…

— Я чомусь не сумніваюся, що ти дуже активно намагалася, — саркастично промовила Емма.

— Вони часом приходять сюди. Скуповуватися.

— Скуповуватися, — повторив Едисон. — Гарне слівце, нічого не скажеш.

— Щоб використати моїх людей. — Вона роззирнулася. Голос знизила до шепоту. — Я терпіти цього не можу. Ніколи не знаєш, скільки людей їм знадобиться, на який час. Але ти даєш їм те, що вони просять. Я б поскаржилась, але… скаржитися не можна.

— На те, що вони тобі платять, ти точно не скаржишся, — презирливо мовила Емма.

— Цього й близько не вистачає, щоб компенсувати те, чому їх там піддають. Коли я чую, що вони наближаються, то стараюся сховати найменшеньких. Їх приводять назад вимученими, зі стертою пам’яттю. Я питаю: «Куди вас водили? Що примушували робити?» Але діти ніц не можуть пригадати. — Лорейн похитала головою. — А потім їм сняться жахіття. Дуже страшні. Продавати їх після такого ой як важко.

— Тебе треба продати. — Емма почервоніла від злості й уся тремтіла. — Хоча за тебе ніхто й півгроша не дасть.

Мої руки стислися в кулаки, і я сховав їх у кишені, від гріха подалі, щоб вони, бува, не налетіли на Лорейн. Вона ще могла бути для нас корисною.

— А що з дивними, яких вони викрадають з інших контурів? — спитав я.

— Їх провозять через вхід у вантажівках. Раніше таке було рідкістю. А тепер усе частіше й частіше.

— Сьогодні теж проїхала така вантажівка? — спитав я.

— Кілька годин тому. Вони тут по всій вулиці автоматників виставили, перекрили її повністю. Цілу виставу влаштували.

— А зазвичай такого не роблять?

— Зазвичай ні. Я думаю, тут вони почуваються в безпеці. Ця доставка, мабуть, була важливою.

«То були вони», — подумав я. Тілом пробіг дрож хвилювання, але його миттєво загасив Едисон, котрий кинувся на Лорейн.

— Звісно, вони тут почуваються в безпеці, — прогарчав він, — серед таких розчудесних зрадників!

Я вхопив його за нашийник і ледве встиг відтягти.

— Угамуйся!

Едисон силкувався вивернутись, і на мить мені здалося, що він зараз хапне мене за руку. Але несподівано він розслабився.

— Ми робимо, що можемо, аби вижити, — просичала Лорейн.

— Ми теж, — сказала Емма. — А тепер розказуй, куди їдуть ті вантажівки. І якщо ти збрешеш чи там виявиться пастка, я повернуся й запаяю тобі ніздрі. — Один розпечений палець вона піднесла до самісінького кінчика носа Лорейн. — Згода?

Я цілком міг собі уявити, як Емма це робить. Вона зараз черпала почуття з глибокої криниці ненависті, яку я ще ніколи не бачив у ній повністю відкритою. І хоча в таких ситуаціях, як ця, вона приносила користь, але разом з тим було в ній і щось лячне. Думати про те, на що Емма здатна, якщо в неї буде відповідна мотивація, мені не хотілося.

— Вони їдуть у свою частину Акра. — Лорейн відвела голову подалі від розжареного Емминого пальця. — Через міст.

— Який міст? — спитала Емма, підносячи палець ближче.

— У горішньому кінці Кіптявої вулиці. Але перейти його навіть не намагайтесь, якщо вам дорогі ваші голови, бо їх з вас знімуть і настромлять на палі.

Я зрозумів, що більше ми з Лорейн нічого важливого не витягнемо. Тепер треба було вирішувати, що з нею робити. Едисон хотів її вкусити. Емма жадала своїм до білого жару розпеченим пальцем вивести в неї на лобі літеру «Р» — таврувати на все життя як работорговця. Але я переконав їх не робити ні того, ні того, і натомість ми заткнули їй рота плетеним шнуром від штор і прив’язали до ніжки письмового стола. Ми вже збиралися залишити її в такому вигляді, коли мені спало на думку останнє, про що я хотів би дізнатися.

— Ті дивні, яких