Читати книгу - "Таємне джерело"

– Прямо так і виділив?

– Ну, не те щоб буквально… Але матеріали на те, щоб будуватися, йому виписували, вважайте, задурно. Цегла, бетон, шифер, вапно – це все, я вам скажу, в сільських умовах не так просто роздобути. Так що вважайте, шановний товаришу, колгосп допоміг забудовнику досить конкретно. А роботи в Кудімова як такої не густо. Він приймає там, де живе, практично завжди вдома. Як треба серйозно втручатися – машиною завезе до Величави чи навіть у Кременець, «Москвич» є в нього.

– Добре, – кивнув Ігор. – Значить, оглядав тіла тутешній фельдшер, далі?

– Всі чомусь до нього бігли, потім уже до мене… до нас сюди, – провадив дільничний. – Далі так: зверніть увагу на Галину Дорош… Галину Таназіївну, тут її бабою Галею всі звуть. Вона знайшла Юрка Боровчука, і взагалі… з нею треба поговорити, раз будете займатися такими речами… Розумієте якими.

– Неодмінно. Дякую за інформацію.

– Прошу дуже. В нас тут усі перед очима.

– Лизгунова хто знайшов?

– Діти. Точніше, підлітки. Перелякані побігли до Рогози, вони шкільному сторожеві довіряють. Його діти тут узагалі люблять, вуйко Вітя кличуть… Далі традиційно, покликали Кудімова. То що, по третій і до справ?

Гостеві забракло сил відмовитися. Добре, що пляшка після третього кола спорожніла.

Потім рудовусий підполковник поїхав, давши перед цим якісь традиційні керівні настанови дільничному. Той слухняно кивав: не кожен день сам начальник районного управління приїздить, вставити пістона – свята справа. Як зараз нема за що, так авансом, зайвим не буде.

«Нива» зникла з очей.

Ігор Князевич лишився сам.

13

Чисті руки

Одноповерхова шкільна будівля виглядала порівняно з селищною радою не надто новою.

За прикидками Ігоря, її звели десь після війни. Йому випадало не так багато нагод поїздити по селах навіть рідної Київщини. Проте дещо Князевич усе ж устиг побачити, тож порівняти міг. Висновок його базувався на досить простій логіці. Якщо здебільшого сільські школи навіть без спеціальної таблички непомильно нагадували навчальний заклад, так само як більшість адміністративних приміщень та навіть будинків культури, і побудовані були практично за одним, не надто старанним проектом, то ця будівля вирізнялася добротністю й навіть певною оригінальністю.

Якби Князевичу не сказали, що тут школа, він шукав би шкільну будівлю деінде. Своє враження він не тримав при собі, тут же висловив Козубу:

– Як для себе будували.

– Так і було, – піддакнув дільничний. – Коли мені в перший клас було йти, її саме відкрили. Попередню, ту, яка була, нічні спалили.

– Хто? – не зрозумів Ігор.

– Ну… – знітився Козуб, – бандерівці. У нас їх так кликали, бо по ночах приходили. Я малий був, та пам’ятаю добре: вдень більшовики командують, уночі – хлопці з лісу. І тим коритися треба, і цим відмовити страшно, так тут люди жили.

– Я щось таке чув, – мовив Князевич, хоча насправді про те, що коїлося в тутешніх краях по війні, знав досить мало та уявлення мав поверхове, хіба з брошур «Політвидаву». – Навіщо спалили?

– Показова досить історія. – Дільничний пожвавився. – Село, як ви встигли вже побачити, досить віддалене. Року десь до сорок четвертого тут усе контролювали наші… – Він затнувся, швидко виправився: – Тобто бандерівці. Школа лишилася ще з Польщі. – Говорячи, Козуб наголосив на останньому складі. – Але коли територія контролювалася, тут, у Гайвороні, школа була… ну… як би сказати…

– Кажіть уже, як є. І таке… Нам тут якийсь час працювати, спілкуватися, давай на «ти».

– Давай! – легко погодився дільничний, простягнувши Ігореві руку долонею догори, той потиснув, Козуб повів далі: – Значить, школа була українська, але не совіцька… Тобто не радянська. Коли влада змінилась остаточно, а хлопці засіли в лісах, тут почали викладати російську мову, історію ВКП(б), короткий курс, знаєш, таке інше. Тоді, значить, приходить із лісу листівка: мовляв, не пускайте, українці, своїх дітей, тобто нас, у більшовицьку окупаційну школу. Батьки подумали – і перестали пускати дітей. – Схоже, дільничний захопився. – Тоді по хатах пішли агітатори. Люди, мовляв, схаменіться, це ж ваші діти виростуть неписьменними. За ними пішли чекісти, вже з автоматами – чиї діти без поважної причини не підуть до школи, того оголосять пособником бандерівських наймитів. Хоч-не-хоч, а треба йти. Ну, нічні недовго думали – взяли та й запалили школу, вчителів приїжджих постріляли. Я, пам’ятаю, злякався тоді, мене баба під ліжко загнала. У травні сталося. За літо школу наново збудували, спеціально везли сюди машини з цеглою. Тут уже люди самі включилися, справді не можна без школи. Так що, Ігоре Степановичу, вважай, таки для себе будували, правильно вгадав. Ну, чого стоїмо, пішли влаштовуватись. Ось, до речі, Григорович, твій, так би мовити, ключник.

На шкільний ґанок саме вийшов немолодий чоловік, зупинився, дивлячись на них, привітався кивком голови.

Князевич порився в пам’яті. Чесно визнав: не зміг пригадати, чи стикався колись по роботі чи по життю зі шкільними сторожами.

– Ось, Григоровичу, сусіда вам. Аби не нудились.

– Та я, Василю Павловичу, не те щоб дуже нудився. Та веселіше буде, слушно. Надовго в наші краї?

– Як уже вийде.

– Не те, так лишайтеся, може? У нас тихо, спокійно, чужі забрідають рідко. Природа, свіже повітря…

– …Люди водою отруюються, – підхопив Ігор.

Козуб кахикнув.

– Ну, ви тут гомоніть, я пішов, справи ще є. Коли треба що – я завжди поруч.

– Розберемося, – кивнув Князевич.

Дільничний пішов, а нові знайомі лишилися стояти на порозі.

Тепер Князевич зміг роздивитися шкільного сторожа краще.

Прості штани, здається – від гарного колись міського костюма. Джемпер на ґудзиках, за інших обставин під такі брюки не вдягався б. Сірий легкий дощовик, важкі черевики. Смугастий картуз прикриває кучму сивого волосся. І очі – блакитні, цей колір зовсім не асоціювався в Ігоря з немолодою людиною. Глибокі, уважні, чомусь безнадійно сумні, хоча на губах Рогози грала легка усмішка.

– Чого стоїмо, ходімо до вашої хати.

Вони зайшли до вестибюля, і по ходу Ігор встиг зачепитися оком за незмінний портрет Брежнєва на стіні. Кімната, до якої сторож провів гостя, була в самому кінці коридору, в правому крилі. На дверях категорично висів масивний амбарний замок, сусідні двері були прочинені.

– Тут я живу, – кивнув Рогоза. – Зручно. Живеш на роботі, ніколи не спізнишся.

– Давно?

– Що? А… Ось першого вересня було п’ять років.

– Де раніше жили?

– Це вже допит?

Князевич знизав плечима.

– Чому обов’язково допит?… Просто ви самі сказали, що тут і живете. Значить, у Гайвороні ви хати не мали або…

– Без «або», товаришу…

– Можна просто Ігор. Князевич моє прізвище.