Читати книгу - "Пентаграма"

– Повертаючись до сказаного. Мьоллере, я не розумію, чому це кошмар. Адже це ж подвійне вбивство, а значить, шукати доведеться не двох злочинців, а одного. Здається, навпаки, слід би…

Він почув тихе покашлювання і помітив, що увага присутніх повернулася до Харрі Холе, що досі тихо сидів у кріслі в глибині кімнати.

– Як, кажеш, тебе звуть? – запитав Харрі.

– Магнус.

– Прізвище?

– Скарре. – У голосі слідчого чулося роздратування. – Можна було і запам’ятати…

– Ні, Скарре, я не запам’ятав. А ось ти постарайся запам’ятати, що я зараз тобі скажу. Коли слідчому доводиться працювати з умисним, а значить, добре спланованим убивством, він знає, що у злочинця маса переваг. Він може підчистити сліди, завести непогане алібі на момент вбивства, позбутися знаряддя злочину і так далі. Але одного злочинець від слідчого приховати не може. Чого?

Магнус Скарре двічі моргнув.

– Мотиву, – сам відповів Харрі на запитання. – Прописна ж істина? Мотив. Саме з нього ми починаємо оперативне розслідування. Настільки фундаментальне поняття, що про нього іноді забувають. Поки одного дня не з’явиться втілення найстрашнішого кошмару слідчого – злочинець без мотиву. Вірніше, з таким мотивом, який не вкладається в людській голові.

– Холе, ви малюєте біса на стіні. – Скарре подивився на інших. – Ми ж іще не знаємо, що за мотив у цих злочинів.

Тепер кашлянув Том Волер.

Мьоллер помітив, що Харрі зціпив зуби.

– Він має рацію, – сказав Волер.

– Звичайно, я маю рацію, – відгукнувся Скарре.  – Це ж очевидно…

– Замовкни, Скарре, – обірвав його Волер. – Рацію має інспектор Холе. Над цими справами ми працюємо вже десять і п’ять днів відповідно. І досі ми не виявили між жертвами ніякого зв’язку. Досі. А коли єдиний зв’язок між жертвами – це те, як їх позбавляють життя, а також ритуали й якісь закодовані послання, на думку спадає слово, яке я б рекомендував уголос не вимовляти, але й не забувати. А ще я рекомендував би Скарре й іншим недавнім випускникам поліцейської академії закривати роти і відкривати вуха, коли говорить Холе.

У кімнаті стало тихо.

Мьоллер побачив, що Харрі пильно дивиться на Волера.

– Підсумуємо, – сказав Мьоллер. – Тепер вам буде ще складніше: продовжуємо посилено працювати над двома окремими вбивствами й малюємо на стіні великого, товстого і страшного біса. Ніхто, окрім мене, з журналістами не говорить. Наступна планерка о п’ятій. Уперед!

У променях прожектора стояв чоловік в елегантному твідовому костюмі. Граючись зігнутою люлькою і погойдуючись із п’яти на носок, він гордовитим поглядом міряв голодранку перед собою.

– Скільки ви думаєте платити мені за уроки? – звернувся він до неї.

Голодранка струсонула головою й, уперши руки в боки, відповіла:

– Та вже я знаю, скільки належить. Одна моя подружка вчиться по-французьки у справжнісінького француза, так він із неї бере вісімнадцять пенсів за годину. Але з вашого боку безсовісно було б стільки правити, адже то француз, а ви мене навчатимете моєї рідної мови; отже, більше шилінга я платити не збираюся. Не хочете – не треба.[12]

Віллі Барлі сидів у напівтемряві дванадцятого ряду і не стримував сліз. Вони стікали по шиї та, минувши розстебнутий комір сорочки з тайського шовку, текли далі – по грудях і животі. Не припиняючись. Він сидів, затиснувши рот долонею, щоб схлипування не відволікали акторів і режисера в п’ятому ряду.

Коли хтось торкнувся його плеча, він здригнувся і обернувся. Над ним нависла величезна чоловіча фігура. У безпорадному очікуванні Барлі не міг поворухнутися.

– Слухаю вас… – прошепотів він, захлинаючись слізьми.

– Це я, – прошепотіла у відповідь фігура. – Харрі Холе. З поліції.

Віллі Барлі відняв руку від рота і подивився на фігуру пильніше.

– А, еге ж, звичайно, – сказав він із полегшенням у голосі. – Вибачте, Холе, тут так темно, і я вирішив…

Поліцейський сів поряд з ним:

– Вирішили що?

– Ви ж у чорному. – Віллі втер ніс хусткою. – Мені подумалося, що ви священик. Священик, який приніс погані новини. Безглуздо, так?

Поліцейський не відповів.

– Ах, Холе, я жахливо почуваюсь. У нас перша костюмована репетиція. Подивіться на неї, – сказав Барлі.

– На кого?

– На Елізу Дулітл. На сцені. Коли я її побачив, то на секунду раптом вирішив, що це Лісбет, що мені тільки приснилося, ніби вона пропала. – Віллі нервово перевів дихання. – Але тут вона заговорила, і моя Лісбет зникла.

Він побачив, що поліцейський здивовано дивиться на сцену.

– Разюча схожість, так? Тому я її і запросив. Цей мюзикл замислювався для Лісбет.

– А це… – почав Харрі.

– Так, її сестра.

– Тóйя? Тобто я хотів сказати Тойя?

– Досі ми нікому не розповідали, а сьогодні ввечері прес-конференція.

– Ну, це приверне увагу громадськості.

Тойя розвернулась і, спіткнувшись, голосно вилаялася. Партнер розвів руками і подивився на постановника.

Віллі зітхнув:

– Громадськість – це ще не все. Бачите, тут іще працювати і працювати. Здібності у неї, звичайно, є, але виступати на сцені Національного театру – це вам не ковбойські пісні співати в місцевому клубі в якому-небудь Сельбу. Два роки я навчав Лісбет, як поводитися на театральній сцені, а тут у нас на все два тижні.

– Якщо я заважаю, Барлі, викладу справу коротко.

– Справу? – У напівтемряві Віллі спробував прочитати хоч що-небудь на обличчі співрозмовника. Йому знову стало страшно, тому, коли Харрі розкрив рот, він заквапився його запевнити: – Ви мені зовсім не заважаєте, Холе. Я просто продюсер. Знаєте, той, хто задає імпульс. А працюють зараз інші…

Він махнув рукою у бік сцени, де чоловік у твідовому костюмі якраз говорив:

– Я візьму цю замурзану нікчему і зроблю з неї герцогиню!

– Режисер, декоратор, актори, – пояснив Барлі. – А я із завтрашнього ранку всього лише глядач цієї… Він замовк, підбираючи потрібне слово, і закінчив: – Комедії.

– Що так, то так. В усіх свої таланти.

Віллі невесело усміхнувся, але режисер тут же подивився в їхній бік, і він замовк.

– Ваша правда. Двадцять років я був танцівником. Слід сказати, дуже поганим. Але в балетній трупі завжди не вистачає чоловіків, так що краще за мене танцювали небагато. У сорок років нас женуть на пенсію, і мені довелося шукати іншу роботу. Тоді я зрозумів, що справжній мій талант – не танцювати, а знаходити танцюристів. Організовувати спектаклі – от і все, на що я придатний, Холе. Але знаєте що? Щонайменший успіх паморочить нам голову. І тільки тому, що кілька разів вийшло по-нашому, ми вже вважаємо, що ми боги або вже точно ковалі свого щастя. А потім раптом – таке. І ми розуміємо, наскільки