Читати книгу - "Маленький лорд Фонтлерой"

— Це новий лорд Фонтлерой, — мовив граф. — Фонт-лерою, а це містер Мордонт, наш парох.

Фонтлерой уважно глянув на гостя, який був вдягнений у свою священичу реверенду, а тоді подав йому руку.

— Дуже радий з вами запізнатися, сер, — вимовив Седрик, згадавши слова, які йому доводилося чути від містера Гобса, коли той вітав нових покупців у своїй крамниці.

Седрик добре знав, що духовним особам належиться особлива пошана — не менша, аніж міністрам.

Містер Мордонт на якусь мить затримав дитячу ручку у своїй долоні і мимовільно усміхнувся, вдивляючись у малого. Пастору відразу сподобався цей хлопчина — зрештою, Седрик подобався усім, з ким йому доводилося стрічатися. На містера Мордонта найбільше враження справляла ця дитяча привітність і щирість, що позначала всі його слова чи дії. Це була цілковита несподіванка для пастора. Дивлячись на Седрика, священик геть забув про графа. Бо ж ніщо у світі не зворушує більше, ніж чисте дитяче серце, яке зуміло зігріти й освітити навіть оцю величезну й дещо похмуру кімнату.

— Мені дуже мило з вами познайомитися, лорде Фонтлерою, — проказав пастор. — Аби до нас добратися, вам довелося відбути довгеньку подорож. Багато людей втішилися, довідавшись, що все минуло щасливо — і ви тут.

— Так, добиратися довелося довго, — відповів Фонтлерой, — але зі мною була матуся, отож я не чувся самотньо. Ви ж розумієте: якщо з вами є матуся — то ви нізащо не будете чутися самотньо. Та й корабель був дуже гарний, справді.

— Сідайте, Мордонте, — звернувся до нього граф.

Містер Мордонт сів у крісло і перевів погляд з Фонтлероя на графа.

— Ваша світлосте, вас можна привітати, — тепло вимовив пастор.

Але граф, видавалося, не бажав занадто виявляти своїх почуттів, тим-то відповідь його прозвучала доволі стримано.

— Він подібний на свого батька, — проказав граф. — Будемо сподіватися, що поведінка його також буде гідна.

А за хвильку додав:

— Що привело вас цього ранку, Мордонте? Хтось потребує помочі?

«Не найгірше, як на початок», — подумав містер Мордонт. Повагавшись іще якусь хвильку, уголос проказав:

— Так. Це Гіґінс. Знаєте, він живе геть на околиці. Йому останньо щось зовсім не щастить. Восени захворів, та й діти послабли на скарлатину. Не скажу, аби був з нього такий уже добрий господар… а тут ще. болячки обсіли, ото і не дає собі ради. Зараз мусить виплатити оренду — а не має з чого. Ну а Ньюік сказав йому: як не заплатиш — то забирайся геть з ферми. От і має чоловік клопіт. Тепер у нього ще й дружина злягла, то він прийшов учора до мене і просить, аби ви почекали ще трохи. Каже, як тільки стане на ноги, то все заплатить. © http://kompas.co.ua

— Вони всі думають однаково, — насупився граф.

Фонтлерой тим часом виступив крок уперед. Хлопчик стояв між дідусем і гостем, уважно слухаючи розповідь. Було видно, що його дуже зацікавила доля Гіґінса. Він уже хотів спитати, скільки у нього дітей, як вони чуються після скарлатини. Хлопчик не зводив широко відкритих очей з містера Мордонта, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Гіґінс — чоловік працьовитий, — проказав далі пастор, обстоюючи своє прохання.

— Але орендар з нього абиякий, — відповів граф. — Ньюік каже, що він завжди затримує оплату.

— Але ж клопоти які чоловік має, — завважив пастор. — Він дуже любить дружину і п'ятьох своїх діточок. А якщо відібрати у нього ферму, то вони просто помруть від голоду. Він і так ледве може їх прогодувати. Двоє дітей після скарлатини ще досі не оклигали, геть занепали на силі. І лікар велів їм харчуватися як слід — а Гіґінс не має з чого.

Почувши це, Фонтлерой зробив ще один крок.

— Таке саме було і з Майклом, — вимовив хлопчик. Граф стрепенувся.

— Я геть забув! — вигукнув він. — Я геть забув, що серед нас є філантроп. То хто такий отой Майкл?

У глибоких очах графа знову промайнув отой дивний вираз.

— Чоловік Бриджит. У нього теж була гарячка від ревматизму, — відповів Фонтлерой. — І він також не мав з чого заплатити за оренду ані купити якісь ліпші харчі. А ви передали мені гроші, то я йому і допоміг.

Граф зібрав докупи брови, намагаючись приховати своє зацікавлення. Тоді спідлоба кинув погляд на містера Мордонта.

— Не знаю, який з нього вийде господар, — вимовив граф. — Я сказав Гевішему, що хлопець повинен мати все, чого він забажає… достоту все… І що він зробив? Узяв гроші, аби тут-таки передати їх жебракам.

— Та ні, вони не були жебраками! — гаряче вигукнув Фонтлерой. — Майкл чудовий каменяр! Всі вони працювали!

— Ну так, вони не жебраки. Вони всі — чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, — іронічно сказав граф.

Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.

— Підійди-но сюди, — сказав нарешті граф.

Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.

— Що ти зробив би у цьому випадку? — спитав його граф.

Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті — але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину — з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така «забава» може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.

— То як ти вчинив би у цьому випадку? — не відступав граф.

Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.

— Якби я був дуже багатий, — почав він, — і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…

І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.

— Ви ж можете що завгодно зробити, правда? — звернувся він до дідуся.

— Гм… — протягнув граф, не зводячи з нього погляду. — Ти так гадаєш?

Здавалося, йому