Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга третя"

Ось пройшов Мумі-троль, відсторонений, заглиблений сам у себе. То вгору, то вниз гасала схилом Маленька Мю, її майже не видно, помітно тільки сам рух. То було щось таке рішуче й самовпевнене, що можна вловити хіба мигцем; щось настільки незалежне, що не викликало жодної потреби демонструвати себе чи хвалитися собою. Але всередині кулі у дзеркальному відображенні всі ставали неймовірно крихітними, а їхні рухи — хаотичними, нецілеспрямованими.

Це подобалося Мумі-татові, було його вечірньою грою, давало йому відчуття, що всі вони потребують захисту, бо перебувають на дні глибокого моря, і про це знає лише він.

Уже майже стемніло. Раптом усередині скляної кулі щось змінилося — загорівся вогник. Мама Мумі-троля запалила світло на ґанку, чого не робила все літо. Там блимала гасова лампа. Враз увесь затишок та надійність сконцентрувалися в одній точці — Мама сиділа на ґанку, чекаючи, коли збереться її родина, щоб пригостити усіх чаєм.

Скляна куля потьмяніла, її блакить перелилася в темряву, виднівся лише вогник каганця.

Мумі-тато ще трохи постояв, сам не знаючи, де витають його думки, а тоді рушив додому.

— Ага! Можемо спати спокійно, — повідомив Тато. — Цього разу небезпека нас оминула. Та про всяк випадок я піду туди на світанку і проконтролюю ситуацію.

— Ха! — тільки й сказала Маленька Мю.

— Тату! — вигукнув Мумі-троль. — Ти не помічаєш нічого надзвичайного? Ми засвітили лампу!

— Так, я подумала, що вже час запалити лампу. Вечори стають довшими, і так хочеться світла… — мовила Мумі-мама.

— Але так ти поклала край літу. Лампу засвічують тільки тоді, коли літо скінчилося, — зітхнув Тато.

— А за літом прийде осінь, — примирливо сказала Мама.

Стиха шипів гніт у лампі. Світло лампи зближувало, дарувало затишок, творило тісне родинне коло, об’єднуючи їхні почуття та сподівання. А поза цим колом усе було чуже й незначуще, темрява поза ним росла й громадилася, насувалася щораз далі, аж до краю світу.

— Зазвичай тати самі визначають, чи настав уже час запалювати лампу, — пробурмотів Мумі-тато у своє горнятко з чаєм.

Мумі-троль виклав свої канапки рядочком, як це він завжди робив: спершу канапка з сиром, потім дві з ковбасою, далі з холодною картоплею та сардинами, а наостанку з повидлом. Він почувався абсолютно щасливим. Маленька Мю вечеряла лише сардинами, бо вважала цей вечір дуже незвичайним. Вона замислено вглядалася у темряву саду. Що більше вона думала, наминаючи сардини, то темнішими ставали її очка.

Світло від лампи падало на траву та кущ бузку. Воно ледь пробивалося крізь тіні, де в цілковитій самотності сиділа Мара. Вона так довго сиділа на одному місці, що земля під нею замерзла. Трава розсипалася, мов скло, коли Мара підвелася, щоб присунутися ближче до світла. Нажаханий шепіт прошелестів листям, кілька кленових листочків скрутились і, тремтячи, впали Марі на спину. Айстри відсахнулися від неї. Змовкло сюрчання коників-стрибунців.

— Чому ти не їси? — запитала Мумі-мама.

— Не знаю, — відповів Мумі-троль. — У нас є жалюзі на вікна?

— На горищі. Але вони нам знадобляться, аж коли настане час залягати у зимовий сон, — пояснила Мама, а тоді, повернувшись до Тата, запитала: — Чи не хотілося б тобі тепер, коли ми маємо лампу, трохи помудрувати над своєю моделлю маяка?

— Ет, — відмахнувся Тато. — Дитячі пустощі… То ж маяк не справжній.

Мара присунулася ще ближче. Вона не зводила погляду з лампи, поволі похитуючи величезною важкою головою. Біла морозна імла клубочилася під її ногами. Вона спроквола ковзнула в напрямку лампи — велетенська сіра тінь самотності. Шибки у вікнах легенько задзвеніли, ніби від удару далекого грому, сад затамував подих. Ось Мара уже під ґанком, зупинилася неподалік світляного квадрата на нічній землі.

Раптом вона кинулася до самого вікна, вогник лампи освітив її морду. Ґанок, де щойно панували спокій та затишок, враз наповнився галасом, усі розмахували лапами, падали стільці, лампу забрали геть, і за мить ґанок поринув у пітьму. Родина заховалася у будинку, в самому його серці, де почувалася найбезпечніше; там заховали і лампу.

Мара трохи постояла, дихаючи морозом на віконні шибки, і подалася геть, розчинившись у темряві. Трава дзвеніла й осипалася скалками під її ногами, поступово дзенькіт слабшав, віддалявся. Сад, здригаючись, сипав листям, а потім полегшено перевів подих: Мара пішла геть, її більше немає.

— Зовсім немає потреби забарикадовувати двері й не спати усю ніч, — наполягала Мумі-мама. — Напевно, вона знову наробила збитків у садку. Та вона не зла. Ти ж знаєш, хоч і страшна з вигляду, але не є небезпечною.

— Ясна річ, небезпечна! — вигукнув Тато. — Навіть ти її боїшся! Ти страшенно налякалася… але можеш не боятися, доки я поряд…

— Любий, — заперечила Мама. — Мари бояться, бо вона неймовірно холодна. І ще тому, що вона зовсім нікого не любить. Однак Мара нікому не заподіяла зла. А тепер, я гадаю, час спати…

— Чудово! — погодився Тато, відставляючи у куток кочергу. — Чудово! Якщо вона анітрішечки не зла, то й захисту ніхто не потребує! Прекрасно!

Тато вискочив на ґанок, скинувши мимохідь зі столу сир та ковбасу, і рвонув у самотину темряви.

— Ого! — з повагою в голосі озвалася Маленька Мю. — Він сердиться! Випускає із себе злість. Вартуватиме мох до світанку!

Мама промовчала. Вона дріботіла туди-сюди по кімнаті, звично лаштуючись до сну, понишпорила у своїй торбинці, скрутила гніт лампи. Однак тиша була оманлива. Зрештою заходилася розсіяно стирати пил з Татової моделі маяка, що стояла на полиці у кутку комода.

— Мамо! — покликав Мумі-троль.

Але Мама не чула. Вона підійшла до великої карти на стіні, де була зображена Мумі-Долина, морське узбережжя та навколишні острови, видряпалась на стілець, сягнувши носом морських просторів, й увіткнулася просто в маленьку цятку посеред білої порожнечі.

— Ось він, — пробурмотіла Мама Мумі-троля. — Там ми будемо жити у добрі та злагоді й разом переборювати труднощі…

— Що ти таке кажеш? — скрикнув Мумі-троль.

— Там ми будемо жити, — повторила Мама. — Це Татів острів. Тато потурбується про нас. Ми переселимося туди, почнемо все спочатку і проживемо там усе наше життя…

— А я завжди вважала, що то муха набекала… — бовкнула Маленька Мю.

Мама злізла зі стільця.

— Іноді потрібен час, — мовила вона. — Дуже багато часу, щоб збагнути…

І з тими словами Мумі-мама вийшла у садок.

— Нічого не говоритиму про татів та мамів, — сказала, розтягуючи слова, Маленька Мю. — Бо тоді ти відразу заперечиш, що мами і тати