Читати книгу - "Ірка Хортиця — надніпрянська відьма"

— А це що за один? — ліниво запитав Богдан.

Тетянка ще раз зміряла його презирливим поглядом і в’їдливо процідила:

— Володар Мордора. До Саурона.

— Фігня, — з неприхованим задоволенням сказав Богдан. — До Саурона Темним Володарем був Моргот, — і, копіюючи Тетянчину манеру, видав: — Книжки читати треба!

— Та годі вам сваритись! — гаркнула Ірка. — Нам що, зайнятися більше нічим? Тетянко, а що цей Олександр-Аристарх собою являє?

— Повний ідіот, — запевнила Тетянка, чомусь глянувши на Богдана. — У нього була маленька фірмочка, купи-продай, прибутків жодних. Потім зненацька почав крутішати, до того ж за дуже дивних обставин. Йому почали продавати товар за копійки, а купували за скажені гроші! Два бізнесмени з доброго дива взяли й подарували йому свої компанії. А коли родичі спробували втрутитися, то з ними почали коїтися різні нещастя. Не смертельно, але неприємно.

— Рада, — впевнено сказала Ірка. — Це її робота.

— Безумовно, — погодилася Тетянка. — Але з Іващенком у солодкої парочки вийшов прокол. Вони спробували вибити його з бізнесу, та він виявився дуже міцним чолов’ягою. Жодних документів не підписав, на неприємності плювати хотів і все так повернув, що вже сам Олександр, тобто Аристарх, тепер опинився на межі повного банкрутства.

— Слухай, нехай він так і залишається Аристархом, а то ми заплутаємося, — попрохала Ірка.

— Нехай, — миттю погодилась Тетянка. — Такі, як він, на краще й не заслуговують. Іващенко з нього ось-ось останні штани зніме. Якщо, звісно, живий буде, — Тетянка на мить замислилася. — З точки зору бізнесу, Аристарх із Радою мають будь-що добити Іващенка. Я з’ясую, як він там зараз.

— Не треба, — думаючи про щось своє, відмахнулась Ірка. — Я сама подивлюся, крізь дзеркало.

І тут Тетянка й Богдан уперше перезирнулися між собою.

— Відьма, — посміхнувся Богдан, але в його посмішці була й повага. Він хвацько відсалютував Ірці мечем: — Я готовий бути вашим лицарем-захисником, відьмочко Ірко Хортице! Усіх ярчуків розжену!

— А я ким буду? — ревниво поцікавилась Тетянка.

— Здуріла, чи що? Ну нехай уже Богдан, як мала дитина, поводиться, всі хлопчаки такі — ненормальні, а ти чого? Гадаєш, Рада з нами гратися буде? Знаєш, що вона може зробити?

— І знати не хочу! — у Тетянчиному голосі забриніли сльози. — Ти мені баки не забивай! Це що ж виходить, він лицар-захисник, а я — так собі, погуляти вийшла?

Ірка здалася. Зрештою, у неї ще буде час вправити Тетянці мізки. Але не зараз, коли та будь-що вирішила змагатися з Богданом.

— Ти ж у нас розумниця, багато книжок читаєш. Будеш інформацію знаходити й поради давати, як Джайлз у Баффі.

— «Баффі» — відстій, — процідив вражений Богдан.

— А мені подобається, — урвала його задоволена Тетянка.

— Якщо ти така розумниця, то скажи, що Ірці можуть зробити? — поцікавився Богдан. — У середньовіччі відьом палили. Це називалося «інквізиція».

— Це ж треба ж, які ми слова вивчили! Інквізиція, щоб ти знав, це такий суд, церковний, і саме він вирішував — спалити чи ні. А коли вже палили, то це називалося «автодафе». Так було в Європі, а в нас відьом не судили.

— І не палили? — з непідробною цікавістю спитала Ірка.

Тетянка зам’ялася:

— Ну-у, іноді палили. Усім селом збиралися, у хаті відьму замикали й разом з хатою підпалювали. Бо у власному будинку відьмі нічого лихого не зробиш, — з певною гордістю за відьом оголосила Тетянка.

— Порадувала, — процідила крізь зуби Ірка. — Без суду беруть і палять. Разом із житлом. Бабуся потім навіть будинок не продасть. Який же дурень головешки купить?

— А може, бабуся теж згорить, — філософськи припустив Богдан.

На ґанку з’явилася поки що ціла бабуся. Ірка вкотре вп’ялася в неї здивованим поглядом. Згорбленої бабусі вже не було. Бабуся знову набрала гренадерського вигляду, а її сиве волосся стало вугільно-чорним.

— Сидять тут, ляси точать — робити вам більше нічого? — голосно сказала бабуся. — Готувати — бабуся, за курями — бабуся, а бабуся стара вже! Годі байдики бити, роботу робить нада! У школі неділю не була, шо класній своїй казати будеш?

— Прочухалась. Ненадовго ж її вистачило, — тихенько озвався Богдан. — Тебе треба не менше ніж раз на тиждень викрадати.

— Щодо школи вона має рацію, — сумно протягла Ірка. — Я ж гадала, що в Ради вчитися буду, а тепер доведеться повертатись. Два іспити цього року.

— Як каже мій батько, питання треба вирішувати поетапно. Якщо ти з Радою й Аристархом не впораєшся, школа тобі може не знадобитися, — заспокоїла подругу Тетянка.

— Головне — розібратися з Радою, — поринувши у власні думки, сказала Ірка. — Аристарх без неї — нуль, порожнє місце.

Розділ 20

Рука зеленого вогню

Ірка поклала дзеркало на стіл. Їй було трошки ніяково — раніше треба було подивитися, як там Іващенко, Але з бабусею хіба подивишся! Зовсім заганяла!

Їй-богу, життя з Радою й Аристархом було просто райським. Якщо, звісно, не зважати на те, що вони збиралися звести Ірку зі світу.

Відьмочка зосередилася, уважно вдивляючись у дзеркало. Спочатку вона почула якісь голоси.

— Мені здається, вам треба пройти повторне обстеження… — говорив один.

— Я чудово почуваюся, — з неприхованим роздратуванням відповідав чоловічий голос. — Мені що, нічого більше робити, як на лікарняному ліжку валятися?

Ірка відчула різкий запах лікарні, який ні з чим не сплутаєш. На дзеркальній поверхні з’явився пофарбований у синій колір коридор. Іващенко нетерпляче тупцяв біля ліфта, час від часу натискаючи розхитану червону кнопку. Поруч, тривожно придивляючись до його обличчя, стояла гарна жінка, яку Ірка вже бачила.

— І не дивися на мене так! — знову роздратовано сказав їй Іващенко. — Ну слово честі, я в нормі!

— Лікарі так і не зрозуміли, що з тобою було, — відповіла жінка. — Такий страшний біль…

Іващенко легковажно відмахнувся. Вони увійшли в ліфт, і стара роздовбана кабіна повезла їх униз. Іващенко їде з лікарні, вона забрала назад своє смертельне ворожіння! Полегшено зітхнувши, Ірка вже хотіла була накрити дзеркало рукою, аж раптом почула слова бізнесмена, що змусили її насторожитися.

— Із тим придуркуватим конкурентом розібралися?

Жінка похитала головою, й Іващенко насупився:

— І ти ще питаєш, чому я не залишився в лікарні! Мене нема — усе зупиняється! На завтра мені потрібні всі документи, а на післязавтра признач нараду…

— Завтра субота, післязавтра неділя, — спробувала заперечити жінка.

— Нічого, доки мене не було, усі й так відпочили, — пирхнув Іващенко. — Ну гаразд, співробітників не чіпатимемо, викличеш тільки начальників відділків. Водій нехай теж відпочиває, я сам на годинку змотаюся в офіс, обговоримо все швиденько. Годі вже панькатись, щоб духу цього