Читати книгу - "Маленька принцеса"

Дівчинка сиділа дуже тихенько, тож пацюк посміливішав. Він дуже її боявся, та, може, в нього було таке серце, як і в горобчика, й воно підказало йому, що ця дівчинка — не з тих, які накидаються зненацька. Пацюк був дуже голодний. Удома, за стіною, на нього чекала велика сім’я, а йому кілька останніх днів страшенно не щастило. Тож пацюк лишив своїх діток, що пищали від голоду, й вирішив ризикнути заради кількох крихт. Він опустився на лапки.

— Давай, — підбадьорювала його Сара. — Тут нема пастки. Бери крихти, бідолашко! В’язні у Бастилії часто приятелюють із пацюками. Сподіваюсь, і нам із тобою вдасться подружитися.

Невідомо, як саме тварини розуміють людей, але те, що вони таки розуміють, сумніву не підлягає. Може, є мова без слів, зрозуміла всім у світі. Може, в кожній живій істоті є душа, що здатна беззвучно спілкуватися з іншою душею. Хай там як, а пацюк здогадався, що йому зараз тут безпечно — попри те, що він пацюк. Він знав, що це юне людське створіння не підскочить і не налякає його диким вереском, не буде кидати в нього чимось важким, не поцілить у його тільце й не примусить накульгуючи тікати до своєї нірки, щоб сховатися там. Він справді був непоганим пацюком і не бажав нікому завдавати шкоди. Коли він стояв на задніх лапках і нюшкував повітря, втупивши свої яскраві очиці у Сару, то сподівався, що дівчинка це зрозуміє і не ставитиметься до нього вороже. І коли в дивовижний спосіб, без жодного слова, пацюк зрозумів, що так і буде, він тихенько попрямував до крихт і заходився їх їсти. Жуючи, він раз по раз кидав погляди на Сару, точнісінько як горобці перед тим. Пацюк дивився так вибачливо, що це розчулило дівчинку.

Вона сиділа й дивилась на нього, не рухаючись. Одна крихта була значно більша, ніж інші, — її й крихтою складно назвати. Було очевидно, що пацюку страшенно кортить отримати цей шматок, але він лежав надто близько біля лавочки, а пацюк ще був наполоханий.

«Певно, він хоче віднести його сім’ї, що зачаїлася за стіною, — подумала Сара. — Якщо я не дивитимусь на нього, може, він зважиться підійти і взяти».

Дівчинка з цікавістю затамувала подих. Пацюк підібрався трохи ближче і з’їв ще кілька крихт, а тоді спинився і насторожено принюхався, скоса поглядаючи на Сару. Потім він кинувся до шматочка булочки, як ті відчайдушні горобці, ухопив його і попрямував до щілини в стіні, де й зник.

— Я так і знала, що він збирався занести булочку дітям, — мовила Сара. — Думаю, ми з ним заприятелюємо.

Через тиждень чи більше настала одна з тих рідкісних ночей, коли Ерменґарда знаходила можливість прокрастися на горище. Проте коли дівчинка тихенько постукала пучками пальців у двері, Сара не виходила до неї хвилини зо дві-три. У кімнаті було так тихо, що Ерменґарда подумала, ніби її подруга спить. А потім, щиро здивована, почула, як Сара стиха засміялась і промовила до когось, умовляючи:

— Ось тут! — дослухалась Ерменґарда. — Забирай і йди додому, Мельхиседеку! Іди додому!

Майже одразу Сара відчинила двері й побачила, що на порозі стоїть спантеличена Ерменґарда.

— А з ким… З ким це ти говорила, Саро? — поцікавилась вона.

Сара мовчки втягла її за руку до кімнати, втішено усміхаючись.

— Пообіцяй мені, що не злякаєшся і не скрикнеш навіть на остілечки. Або я тобі нічого не скажу, — відповіла вона.

Ерменґарда відчувала, що й зараз готова закричати, але спробувала опанувати себе. Вона озирнулася довкола й нікого не побачила. Але ж Сара точно з кимсь говорила! Ерменґарді на гадку спали привиди.

— А це… Воно мене злякає? — полохливо спитала вона.

— Дехто й справді їх боїться, — відповіла Сара. — Я й сама боялася спочатку. Але зараз уже не боюсь.

— Це що — привид? — затряслася товстушка.

— Та ні, — сміючись відповіла Сара. — Це мій пацюк.

Ерменґарда миттю підскочила й застрибнула на стареньке вилиняле ліжко. Вона підібгала ноги під себе, накривши їх нічною сорочкою і червоною шаллю. Дівчинка не кричала, але від страху їй забило дух.

— Ох, лишенько! — прошепотіла вона, задихаючись. — Пацюк! Пацюк!

— Я знала, що ти злякаєшся, — мовила Сара. — Але боятись нема чого. Я його приручила. Він уже знає мене і приходить, коли я його гукаю. Хочеш його побачити? Чи ти дуже налякана?

Усі ці дні Сара приносила з кухні об’їдки, дружба між ними міцніла, і дівчинка вже майже забула, що полохлива істота, яка вже стала дорога її серцю, — це всього-на-всього пацюк.

Спершу Ерменґарда так боялася, що могла лишень заціпеніло сидіти на ліжку. Проте Сарин спокій та історія першого знайомства з Мельхиседеком розбудили в ній цікавість. Дівчинка перехилилася через край ліжка і спостерігала, як Сара підійшла до нірки й стала навколішки.

— А він… Він не може швидко-швидко вибігти й застрибнути на ліжко? — спитала Ерменґарда.

— Ні, — відповіла Сара. — Він так само чемний, як і ми. Він дуже схожий на людину. Ось, дивись!

Вона ледве засвистіла — так тихо й ніжно, що цей звук можна було почути лише в цілковитій тиші. Сара повторила свист кілька разів з такою зосередженістю, що Ерменґарда подумала, чи не чаклує її подруга. І зрештою у відповідь на заклик із нірки вистромилась голова із сірими вусами і блискучими очицями. Сара взяла кілька крихт і кинула Мельхиседеку. Він повагом підійшов до них і заходився їсти. Найбільший шматочок узяв і діловито потягнув назад до своєї нірки.

— Бачиш, — пояснила Сара, — це для його жінки і діток. Він дуже милий. Завжди їсть найменші шматочки. А коли повертається до нірки, я завжди чую, як його сім’я пищить від радості. Я вже розрізняю три різних види писку. Дітки пищать по-одному, місіс Мельхиседек — по-іншому, а в самого Мельхиседека — свій власний писк.

Ерменґарда засміялася.

— Саро! — сказала вона. — Ти така дивачка! Але ти дуже, дуже хороша.

— Я знаю, що я дивачка, — весело погодилася Сара. — І я намагаюся бути хорошою. — Вона потерла чоло своєю маленькою ручкою, і її обличчя раптом стало розгубленим і водночас сповненим ніжності. — Татко завжди сміявся з мене, але мені це подобалось. Він думав, що я — дивачка, але любив, коли я робила щось незвичайне. І я без цього не можу. Без цього я не змогла би жити, — стиха додала вона.

Ерменґарді було страшенно цікаво, як і завжди.

— Коли ти щось вигадуєш, — сказала вона, — то здається, ніби твоя уява оживає.

Зараз ти говориш