Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

— Я сказав би, що не вчитель і не студент, — зауважив судмедексперт. — Прийшли результати хроматографії: застосований каталізатор — не бензин.

— Що це було?

— Нітроцелюлоза. Результати хроматографії і зразок однозначно збігаються зі слідами, знайденими на місці злочину.

Макбрайд насупилася.

— Нітроцелюлоза? Як порох?

— Схожий хімічний компонент вогнепальної речовини, застосовується як вибухівка нижчого порядку. Але слід, який ми знайшли, одноосновний, він не був змішаний із нітрогліцерином. Це й не дивно: нітроцелюлоза має безліч інших застосувань. Наприклад, у моїх лабораторних демонстраціях у медуніверситеті ми використовуємо її в клейких мембранах для саузерн-блоттинґу — це молекулярний біологічний тест на наявність послідовностей ДНК у зразку ДНК.

— То ми шукаємо біолога тире медика?

Марет похитав головою.

— Нітроцелюлоза має дуже багато застосувань. Її можна знайти в лаковому покритті гітар, у певних типах плівки чи навіть у самозаймистому папері, який використовують фокусники.

— Музикант, кіношник, ілюзіоніст. Очевидно, у нас великий список імовірних злочинців.

Макбрайд знову подивилася на дівчинку. Висушена маленька людина, акуратними прямими надрізами розітнута від підборіддя до геніталій, від плечей до рук, від стегон до пальців ніг, з розкритою, наче порожнистий кавун, грудною клітиною. Судмедексперт застібнув блискавку мішка і почав готувати тіло до повернення у морозильну камеру.

– І останнє, — промовив він, — і тут стає по-справжньому дивно.

— То досі вам було недостатньо дивно? — спитав Джонсон.

— Ми отримали вуглецевий аналіз із лабораторії дослідження ґрунту.

— Часточок на її шкірі?

— Так. Різні поєднання каменю, гнилого рослинного та тваринного матеріалів і ДНК з відбитків пальців живих істот, знайдених у ґрунті, свідчать про те, що кожен зразок ґрунту унікальний своїм місцем походження. Власне, іноді ми можемо віднести бруд на черевику підозрюваного до конкретного саду чи навіть однієї-єдиної клумби. Топографія, клімат, плин років, ботанічні й мікробіологічні функції, умови зрошування і навіть людська діяльність — усе це позначається на різноманітності ґрунтів. Крім того, існують мільйони добрив, зовнішніх матерій, як-от пилок чи спори, і навіть штучні матеріали.

— То ми маємо щось?

Він кивнув.

— Попередні результати показують, що земля з її шкіри — це «рідний» единбурзький ґрунт.

— Нічого дивного, — сказав Джонсон.

— Единбурзький ґрунт, датований 1700-ми роками.

Обоє впилися в нього очима, розкривши роти.

— Що ви намагаєтеся нам сказати, Ерме? Що ми шукаємо мандрівника в часі?

Він розсміявся й відкотив убік сталевий візок із маленьким чорним тілом у мішку.

— Зовсім ні. Злочинець живе й дихає в наш із вами час, детективи.

Металеві колеса стукотіли по плитці.

— Правда в тому, що ми не можемо визначити, де саме відбулося вбивство. І все тому, що ми живемо в місті, де кожен закуток, кожна шпарина може брати початок у вісімнадцятому сторіччі: цвинтарі, річки, каналізація — цілий набір забутих місць минулого.

Він відчинив двері холодильної камери, ті голосно плямкнули.

— Повірте мені, ваш злочинець — не мандрівник у часі, — промовив він, не зворушений смородом крижаної смерті. З бігунка блискавки звисала бірка, яку треба було оновити — зараз на ній значилося лише «Неопізнано» чорним чорнилом з датою і підписом Марета.

Коли Макбрайд і Джонсон подякували йому й пішли, Ерміс Марет зачинив сталеві дверцята холодильної камери і вийшов у підсобне приміщення під шелест своїх бахіл по плитковій підлозі. Він зняв блакитний хірургічний комбінезон і заплющив очі.

Частини її органів він зберіг у канопах. Підготував зразки її мозку й око для проведення аналізу з урахуванням попередніх результатів. Більше нічого для цієї дитини Марет зробити не міг. Доки по неї не прийшли, вона залишиться з ним, лежачи у своїй оцинкованій металевій камері, де час завмирав. Якщо буде треба, вона може залишитися там назавжди.

Продовжуючи кричати.

Це був розкішний двоповерховий шотландський маєток на краю Голірудського парку, на південь від Единбурга. І його метою було вражати.

Хто б не стверджував, що шотландська кіноіндустрія — це так-сяк збитий бізнес із нікчемними персонажами й мізерним впливом, ця споруда була резонним аргументом на користь протилежного. Своєю подобою вона нагадувала благородний замок шістнадцятого сторіччя, хоча й була зведена трьомастами роками пізніше. Прикрашали її конічні вежі й донжон із бійницями та сторожовими башточками по кутах, а також кімнатою під гостроверхим дахом із маленькими арковими вікнами — нагадування про фермерські будинки шотландського високогір’я. Високі кущі й зелені паркани відгороджували брукований двір від вулиці.

Недовгий час будівля слугувала школою для дівчат під назвою Сент-Тринніан, і це стало натхненням для однойменних книг Рональда Серля — показово, що племінниця автора навчалася у цій школі.

Тепер, розміщений на просторих теренах студентського містечка Единбурзького університету, пишний Сент-Леонардз приймав у себе конференції, звані вечері й пов’язані з кіно заходи. Відновивши колишню славу, він був штаб-квартирою Архіву, або Арху — престижної единбурзької кіноспільноти. Приєднатися до лав Архіву можна було лише на запрошення, а всі знали, як нелегко його отримати. Такий стан речей надавав спільноті ореолу не так загадковості, як престижності