Читати книгу - "Коло смерті"

— О? Це яку ж?

— Не там шукаєш. Тобі висунули звинувачення не з моєї подачі.

Я підозріливо зиркнув на нього.

— Хочеш, аби я тобі повірив? З чиєї іще? Тільки ти мав мотив, Міккельсене.

Грек гірко скривив уста.

— Я не мав ілюзій, що ти мені повіриш, але кажу правду. Не знаю, хто за всім стоїть і навіщо, але то не я. Поміркуй трохи над цим, адвокате Бренне! — «Адвокат» він вимовив з притиском, наче лайливе слово. — Чого я добився, начебто змусивши Мортена Олешера напасти на Ґерд Ґарсгол, а потім переклавши вину на тебе? Звинувачення з мене не зняли. Ґустав Німан однаково свідчитиме проти мене. Ось хіба тільки суд перенесли на кілька місяців. Насправді, мої справи набагато гірші, ніж раніше, бо ж усі вважають, ніби це я замовив напад на бабисько, а ти лише був посередником, хоч і не можуть цього довести. Я дідька лисого виграв від того розкладу!

Я замислено похитав головою.

— Справді, Міккельсене, жодної логіки. Ти сподівався залякати Ґустава Німана, щоб він не свідчив… Такою була твоя головна мета! Задум майже вдався, чолов'яга намагався накивати п'ятами з країни. Перекласти вину на мене було запасним планом, у разі, якщо б затія провалилася. Так чи інак, ти у виграші. По-перше, сам уник звинувачення в організації нападу, а, по-друге, виграв час.

— Час на що?

— Щоб встигнути вигадати ще якусь бісову заковику, хіба я знаю… Хто, до речі, тебе тепер захищає?

— Твій колишній колега, Ганс Улав Тунґесвік.

— Та ти здурів! Він же шмаркач!

Ганс Міккельсен підвівся.

— Я не сподівався, що ти повіриш моїм словам, Бренне, але мені начхати. Більше не приходь! Ще раз тебе тут побачу, пристрелю.

Сказав він те не надто грізним тоном і пістолета на мене не наставляв, навіть до рук не взяв. Зброя лежала перед ним на столику, схожа на забавку, та я нітрохи не сумнівався, що він здатний виконати свою погрозу. Я допив пиво. Воно залишило гіркуватий присмак на язиці. І пішов, не прощаючись.

— А чого ти сподівався? — знизала плечима Сюнне наступного дня. — Грек затятий злочинець.

— Та воно так, але…

— Що — але?

— Він примусив мене роздягнутися ледь не догола, щоб пересвідчитися, чи не маю я на собі «жучків». Навіщо йому брехати?

— Господи, Мікаелю, ти знаєш цих типів не згірш за мене. Та ні, що я кажу, — набагато ліпше. Ми тут не говоримо про нормальних людей. Вони психопати, диваки, люди з психічними відхиленнями, для таких брехня й обман — звичні речі. Деякі з них настільки переконливі, що важко не впійматися на їхній гачок. Вони руйнують усе навколо себе, підуть по трупах, але ніколи не визнають власних помилок, завжди знайдуть когось, щоб перекласти з себе вину.

— Твоя правда, я це знаю.

Сюнне помовчала хвильку.

— Навіть не думай навідуватися до Мортена Олешера!

— Звідки ти взяла, що я…

— Бо знаю тебе, Мікаелю. Це стало б логічним наступним кроком.

Я нічого не відповів.

— Я серйозно, Мікаелю. По-перше, Олешер більш непередбачуваний, у нього запал значно коротший, ніж у Ганса Міккельсена. До того ж, він головний свідок звинувачення у твоїй справі. Сам знаєш, що буде, якщо поліція довідається про твій візит до нього. Аж ніяк не допоможе в з'ясуванні істини. Я не хочу наслідків.

Я дослівно бачив, як вона ощетинюється.

— Тепер я твій працедавець, якщо ти на хвилиночку про це забув, Мікаелю. І не хочу мати з цим нічого спільного.

Я ледь стримував роздратування. Навіть якщо вона прагнула мені добра, ця справа її не стосувалася. Я вже поривався гаркнути на неї, але стримався. Знав, що балансую на лезі ножа, що мій відчай від власного безсилля і приниження, постійного відчуття залежності від її допомоги й особистої прихильності, може будь-якої миті спровокувати мене на гостре слово, яке вдруге зруйнує наші стосунки. Я стулив рота. Не вина Сюнне, що моє життя пішло шкереберть, що я узалежнився від неї, хотів того чи ні. Я стулив рота, але ми сиділи, метаючи одне в одного люті погляди.

Двері прочинилися, у шпарині з'явилася голова пані Сьоренсен. Вона відразу помітила наелектризовану атмосферу в кімнаті, і злякано переводила погляд з одного на іншого.

— До тебе прийшли, Сюнне, — мовила вона. — Якийсь Свейн Єнсен. Стверджує, ніби домовлявся з тобою про зустріч, але в мене про це нічого не записано.

— А! Справді! — вигукнула Сюнне. — Е-е… це інша домовленість. Ми умовилися випити десь кави удвох…

Вона підвелася, розгладила спідницю, мимовільним рухом поправила волосся. Нараз помітила, як ми з пані Сьоренсен перезирнулися, і закотила очі.

— Ну, що? Що це з вами таке? Він мені лише друг!