Читати книгу - "Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки"

податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як переслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п'ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами: «Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львове. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центре горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні».

Маріка, на вигляд трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року в складі туристичної групи.

«Не знаю, як воно буде. Усьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем'я».

Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи з мимовільного зітхання, що вирвалося з Марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.

Марічиного обранця звали Клаус, йому було «тропіка за п'ядесять» – згідно з розповіддю дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Паця і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.

Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, а тим більше після того, як в одному із дбайливо зв'язаних докупи клунків під сидінням автобуса знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні не в автобусі гера Кранта.

Перші підбаденські враження

Гер Де Ляфорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім «Твінґо» і старшою донькою, семирічною Леа. Із трьох пасажирів, які все ще не вийшли з автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він одразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія) і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:

– Олесйя?

– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.

Семирічна Леа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено і, що найгірше, явно звертаючись до мене.

– Бітте шьон, – було останнім реченням привітальної промови гера Де Ляфорте і єдиним зрозумілим мені словосполученням.

– Данке шьон, – відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» ще раз мило посміхнулися одне до одного.

На щастя, гер Де Ляфорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а виявився чоловіком практичним, як воно й личить батькові трьох дітей, тож залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин гер Крант одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано з автобусного «коферрауму» до крихітного багажного відділення «Твінґо», Леа було посаджено на заднє сидіння, мене – на переднє, і під позивні ще не знайомої мені радіостанції SWF наше авто рушило в бік Бернсбаха.

Не в змозі зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст гера Де Ляфорте, котрий із привітною посмішкою на обличчі показував рукою то праворуч, то ліворуч, намагаючись увести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я ще від часу перетину останнього кордону не могла позбутися нав'язливого відчуття несправжності краєвиду й самої ситуації. Усе, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала б виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в неправдоподібно охайній мініатюрності німецьких селищ, що нагадувала накрохмалену та випрасувану білизну. Можливо, таке враження створювали яскраво розфарбовані гномики, без яких важко уявити собі німецький садок чи квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий запах прального порошку, котрий мають тут навіть авта. Сам гер Де Ляфорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, притаманну банківським клеркам у голлівудських фільмах і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, теж здавався мені якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Твінґо» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляфорте. Усе це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.

Фрау Де Ляфорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обоє близнюків своєю круглястістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку. У момент моєї появи вони принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, знову пожвавилися. Треба визнати, апетит цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу.

Можливо, це було пов'язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше зі специфікою харчування сім'ї Де Ляфорте, яку не можна було назвати традиційно національною. Уже хоча б тому, що свої корені їхнє родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві з книжок Александра Дюма «розборок» між католиками і гугенотами. Де Ляфорте й досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Бернсбаха.

Притаманна протестантській самосвідомості суворість і стриманість виявлялася навіть у найдрібніших деталях сімейного побуту. Насамперед у їжі. Суворо розписаний по годинах графік харчування не порушився протягом року нашої співпраці жодного разу, і мені навіть важко уявити собі, що могло б спонукати перенесення обіду більше ніж на півгодини або зміни у традиційному вечірньому меню.

Отже, щоранку, рівно о 06.01, фрау Де Ляфорте спускалася до кухні і