Читати книгу - "Новенька та інші історії"

— Все ясно, — зітхнувши, сказав мій друг. — Вона просто аферистка. Це добре, що гроші не винесла й усілякі там цінності… Такі на довір’я працюють. Я колись навіть фільм бачив. Тиснуть на жалість — мовляв, з інтернату… А ти, взагалі, все перевірив? Речі на місцях? Невже тільки бутербродами й велосипедом відбувся? Хоча шкода — велик у тебе фірмовий був, не з дешевих.

— Ніяка вона не аферистка! — відрубав я похмуро й пішов додому, більше не слухаючи аргументів друга, який в ту мить мене не розумів.

Мабуть, у мене був надто понурий вигляд. Бо тато, зайшовши увечері в мою кімнату, обійняв мене за плечі й запитав, як не запитував вже давно:

— Щось сталося?

Якби він мене в ту мить не запитав, я ніколи б йому про це не розповів! Слово честі! Але він запитав, і я не зміг приховати від нього цю сумну історію. Я чекав реакції, схожої на Славкову. Але тато лише поплескав мене по плечу.

— Що ж тебе так мучить? — запитав він. — Те, що вона вкрала твій велосипед? Це була крайня необхідність. Її можна зрозуміти.

— Ні, не те, — відказав я. — Вона просто… не схожа на інших дівчат! Ми могли б бути хорошими друзями. А вона пішла, навіть не попрощавшись… І ще — тільки не смійся — вона теж мріє бути байкером! Але я нічого про неї не знаю, крім того, що її звати Майка, і мама її живе в Оленівці.

— Ну, це не так вже й мало інформації! — підбадьорливо промовив тато.

— Думаєш, її можна розшукати?

— Гм… Біля Оленівки чудові озера. Заодно можна й порибалити з дядьком Петром в суботу.

У ту мить я був як ніколи вдячний своєму татові за розуміння, й мені навіть стало соромно за те, що я часто злився на нього й погано про нього думав… У тому, що ми розшукаємо Майку, в мене тепер не було жодних сумнівів. Адже за стільки років журналістської праці тато, напевно, навчився шукати не тільки сенсації! Зрештою, тепер я навіть міг йому це пробачити! Я глянув на журнали про байкерів, що лежали купкою на столі поряд із забутим брелком.

Потрібно їх прихопити з собою. Я ж так і не встиг їх показати, а Майці, напевно, буде цікаво! Червоним маркером я обвів у календарі суботу, до якої залишалося три дні…

Напевно й справді, чотирнадцять років — важкий період. Це вік, коли тебе ніхто не розуміє. Звісно, я маю на увазі дорослих. Мабуть, це вік дорослішання. А їм це, вочевидь, важко збагнути, бо вони й надалі сприймають тебе, мов малу дитину, і вперто не зважають на твою думку та волю. І в цьому я вже переконувалася не раз. Мама вважає мене геть нестерпною, повторюючи, що я жахливо поводжуся і, здебільшого, їй назло. Я назло їй вештаюся з друзями, які мають на мене поганий вплив, я не надто дбаю про навчання й лад у своїй кімнаті, я зіпсувала нові шпалери, обклеївши стіни плакатами з Робертом Паттінсоном, і зробила на брові пірсінг… Останнім часом у нас з мамою часто траплялися суперечки. На її думку, я геть нестримана й не вмію уникати гострих кутів. Але ж я мушу якось боронитися від її нескінченних зауважень і дорікань! Тим більше, якщо вони несправедливі й безглузді. Невже це так важко збагнути?

— Коли ти врешті припиниш мені брехати? — це, радше риторичне, запитання доводиться чути від мами кожного разу, коли вона дізнається про якусь мою чергову витівку.

І як вона не розуміє, що ця брехня задля добра? Ну уявіть собі лише, що було б, якби я їй сказала правду? Приміром, що прогуляла школу, вештаючись містом, чи що втекла з алгебри і просиділа півдня з Віткою у кав’ярні? Або якби сказала правду про нібито спортивні змагання, коли насправді я була з Максом на даху, де він аквареллю малює місто з пташиного польоту, ховаючись від батька, коли той напідпитку… Уявіть-но собі тільки ці нескінченні монологи, пригадування усіх моїх минулих прогрішень, дорікання… А так я дбаю про її спокій. Отже — брешу задля її спокою. Щоправда, дуже часто від того спокою не залишається й сліду, здебільшого завдяки вчителям, які надто вже дбають про мою успішність та відвідування школи, а особливо — завдяки класній керівничці, яку ми всі називаємо Матильдою, хоч насправді вона Марія Теодорівна. А нерідко й завдяки сусідам, які бачать мене з цигаркою чи в гурті старших хлопців й вважають за обов’язок повідомляти маму про такі дрібниці. Тоді конфлікту вже не уникнути. Нерідко, щоби покласти край сварці, коли вона вже геть нестерпна, я на кілька годин тікаю з дому. Теж заради материного спокою. А вона ще каже, що я не вмію уникати конфліктів! Ну хіба ж вона має рацію?

Іноді мені стає її шкода і я ненавиджу себе за те, що не є такою, якою б їй хотілося мене бачити. Напевно, я її часто розчаровую… Від того, буває, навіть мучуся сумлінням. А вже вкрай нестерпно почуваюся, коли мама враз починає згадувати тата…

— Якби був живий твій батько — що б він на це сказав? Тобі не було б соромно за твою поведінку?

Звісно, пригадуючи в такі хвилини тата, мені справді буває соромно. Тоді я замикаюся у своїй кімнаті й на всю гучність вмикаю важкий рок. Так я чиню завжди, коли почуваюся погано. Та мама, напевно, очікує від мене іншого прояву емоцій і знову не розуміє мене, вважаючи, що така моя поведінка — цинічна і знову їй на зло.

Той день не віщував