Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— Ну, тридцять вісім, припустімо.

— Припустімо. Отже, війну ви по газетах та по кіно знаєте. Так? А я робив її своїми руками. Миклашевич у її пазурах побував, але так і не вирвався. То чому ж ви нас не запитаєте? Ми ж до певної міри спеціалісти. А тепер же скрізь і в усьому спеціалізація. То ми ж інженери війни. І про Мороза у нас слід було спершу запитати…

— Що питати? Ви ж самі той документ підписали. Про полон Мороза, — загарячкував Ксьондзов.

— Підписав, бо дурний був, — кинув Ткачук.

— От бачите! — зрадів недобре завідувач райвно. Він сидів, повернувшись обличчям до нас, запал суперечки його захоплював усе більше. — От бачите! Самі й підписали. І правильно зробили, бо… Ось тепер ви мені скажете: що було б, якби кожен партизан так учинив, як Мороз?

— Що?

— У полон здався.

— Дурень! — ревнув Ткачук. — Безнадійний дурень! Зупиніть машину! Чуєш, зупини машину! — закричав Ткачук до шофера. — Я не хочу з вами їхати!

— Можу й зупинити, — раптом оголосив господар автомобіля. — Коли не можна без вияву особистих образ.

Водій, здається, і справді пригальмував. Ткачук спробував підвестися і схопився за спинку сидіння. Та це було вже занадто. Я навіть перелякався за Ткачука й міцно узяв його за лікоть.

— Тимофію Титовичу, стривайте. Навіщо так…

— Справді, — озвався Ксьондзов і одвернувся. — Тепер не час. Порозмовляємо в іншому місці.

— Що в іншому! Я не хочу з вами про це говорити! Ви чуєте! Ніколи! Ви — глухар! Ось він — людина. Він розуміє! — кивнув Ткачук у мій бік. — Бо він слухати вміє. Він хоче розібратися. А для вас заздалегідь усе ясно. Раз і назавжди. Але хіба так можна? Життя — це мільйони ситуацій, мільйони характерів. І мільйони доль. А ви хочете усе вкласти у дві-три схеми. Щоб простіше! І менше турбот. Убив німця чи не убив?.. Та він більше зробив.

Щось у Ткачука надірвалося. Захлинаючись, немов боячись не встигнути, він старався викласти це своє наболіле і, певно, тепер найголовніше для нього.

— Мороза нема. Не стало Миклашевича — він усе чудово розумів. Але я зостався. Що ж ви думаєте, я змовчу? Чорта з два! Поки я живий, я доведу, хто такий Мороз. Утовкмачу в найглухіші вуха. Зачекайте! Ось і він допоможе, й інші… Є ще люди! Я доведу! Думаєте, старий? Ні-і, помиляєтесь…

Він іще щось казав. Це був його неконтрольований порив, вибух почуттів, може, всупереч його бажанню. Але, не зустрівши заперечень, Ткачук видихнувся і змовк. Притих і відчужено зіщулився в кутку на сидінні. Ксьондзов, мабуть, не чекав такого запалу й теж змовк, зосереджено вдивляючись у дорогу. Я теж мовчав. Ми під'їжджали до міста, шофер набрав чималу швидкість на безлюдній нічній дорозі. Дорога шалено бігла під колеса машини, із вихором і шелестінням виривалася з-під них назад, фари легко і яскраво розсовували темряву. З боків раз у раз мелькали білі в промінні світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами. Рівномірно і сильно гудів мотор.

На душі було похмуро й прикро — недовга сутичка з Ксьондзовим нічого для мене не прояснила і ні в чому не переконала. Мені ще треба багато в чому розібратися. Щоправда, почуття мої незмінно були на боці Ткачука, і я готовий був допомогти йому, але не знав як. Кажуть, збоку видніше. Можливо, це й так, може, й справді тепер за мною слово. Бо Ткачук був надто близько до тієї трагічної історії, Миклашевич став її героєм і її жертвою. Ксьондзов, певне, давно і міцно був у полоні своєї упередженості, від якої не так легко звільнитися. Можливо, кожен з них був по-своєму правий, але хто більше був правий, цього я не знав. Знову ж, що я тоді міг? Хіба що написати про все так, як чув, як розумів сам. І ось тепер нехай вирішує читач. Нехай розбирається. Кожен відповідно до свого світогляду, свого розуміння війни, героїзму, відповідно до свого обов'язку перед сумлінням і перед історією…

1971

— Все. Сперечатися не будемо, шикуйте людей! — сказав Івановський Дзюбіну і вийшов із-за рогу сарая.

Довгоногий, худий і незграбний, у білому обвислому маскхалаті, старшина Дзюбін хотів щось відповісти, але змовчав; у снігових сутінках близької ночі було видно, як невдоволено пересмикнулося його темне від стужі й вітру, передчасно зморщене обличчя. Після коротенької паузи, що засвідчила його мовчазну незгоду з лейтенантом, старшина рвучко ступив ледь помітною в снігу стежиною до старанно зачинених дверей сарая. Тепер уже причиняти їх не було потреби, широким розмашистим рухом Дзюбін розчахнув двері, і вони косо загойдалися на одній завісі.

— Підйом! Виходь шикуватися!

Івановський, стоячи неподалік, прислухався. Негучна розмова в сараї відразу урвалася, все там стихло, ніби загіпнотизоване цією, власне, такою звичайною армійською командою, що тепер означала для всіх дуже багато. За мить, однак, усе там заворушилося, зашамотіло, почулися голоси, і ось уже хтось перший ступив із дверей на чистий вечірній сніг. «Пивоваров», — замислено відзначив собі Івановський, угледівши білу постать бійця в новенькому маскхалаті на тлі темного зрубу стіни. Але одразу ж і забув про нього, заклопотаний своїми думками та слухаючи суворі