Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Згодом і окрему кімнату одержиш… — глухо, немов крізь вату, долітають слова.

Марина кидається до дверей. Тремтячі пальці ніяк не можуть упоратись із замком…

Більше про гуртожиток не думала, а розмову в кабінеті директора навіть із пам'яті, здавалося, витруїла…

— Навряд, — знову повторила дівчина.

— Тоді спробуємо поговорити з вашою хазяйкою… Ну, а як на роботі, Марино? На якому ви процесі?

— Я оверлочниця.

— Краї поролонових виробів обрізуєте і підшиваєте?

— А як ви знаєте? — здивувалася дівчина;

— Ваш колега, інженер-технолог.

Погляд Марини все ще недовірливий, розгублений, ніжні нефарбовані вуста її по-дитячому ображено скривилися…

— Що ви мене дурите, як маленьку? Ви ж тут, у міліції, працюєте.

Лейтенант замилувався дівчиною.

— А ви вчитесь?

— Збиралася цього року в інститут, та побоялася. Все забула. Піду на курси.

— Слухайте, Марино, — сказав Юрій, — я все ж таки думаю, що допоможемо вам з гуртожитком. Попрошу товаришів, і вони поговорять на фабриці.

В очах дівчини промайнув страх.

— Ні, ні, не треба. Там такі люди!

— Які «такі»? Не співчутливі, погані?

Дівчина мовчала. Потім підвела на Юрія погляд.

— Люди на фабриці хороші, — твердо сказала вона. — Але не всі. Є погані… — Марина всміхнулася. — Я не точно висловлююсь. Просто не всі мені подобаються. Це не означає, що вони погані. Може, я не тямлю в людях… Але з начальством говорити про гуртожиток марно…

— Не допоможуть?

Дівчина зітхнула.

— А з ким говорити? З начальником цеху: Одуром? Якийсь він слизький, нещирий, прикидається добрягою, а насправді… — Марина подумала й додала: — Для тих хороший, хто за нього руку тягне… — Потім замовкла і винувато посміхнулася: — Плещу язиком та й годі!.. — їй спало на думку, що й Василь, з яким вона дружить, хоч і лає при ній Одура, а в цеху, на зборах, горою стоїть за нього. Чому?

— Є старші від начальника цеху. Директор, — сказав Юрій, і Марина ледь помітно здригнулась.

Лейтенант помітив це і відкинувся на спинку дивана.

— Директор не піде вам назустріч? Працюєте ви добре?

— Браку не роблю.

— Значить, начальство підтримає вас… Чи директор вам теж не подобається?

Марина вагалася. Не зрозуміла: іронізує лейтенант чи й справді цікавиться.

— Ні, — нарешті видушила з себе дівчина. — Не подобається.

— Чому?

— Кричить на людей, лається, хоч вуха затуляй, всі його бояться. Що хоче, те й робить. Підлабузникам і добрі заробітки, і премії, і квартири. А хто слово проти скаже — хоч із фабрики тікай. Багато говорить про повагу до людини, про робітничу честь, за правду нібито виступає, а сам… Аж дивно, як це людина може так, наче дві душі в неї…

— Це ви добре сказали, Маринко: наче дві душі… — задумливо повторив Юрій. — Але двох душ не буває. Коли так здається, значить, у людини погана душа, а все інше тільки щоб відвести очі… Я так гадаю…

Дівчина механічно кивнула, проте насправді вона не слухала, думки її полинули далеко. Перед очима постав Василь. Напружувала пам'ять: що він казав їй недавно? Назвав директора шахраєм, злодієм, нахвалявся викрити, коли не дасть квартири.

Василь хоче одружитися, але вона не поспішає. З ним добре товаришувати, разом ходити в кіно, на вечори, але щоб навіки?.. Та й хіба це сім'я — вона на чужому кутку, він у гуртожитку! Але, може, вона просто вередлива? Якось навесні Василь прибіг у цех зраділий: «Володимир Августович сказав, що цього року неодмінно дасть квартиру». Обіцянки Володимира Августовича! Він за все хоче мати собі вигоду. Але яка вигода директорові від рядового майстра?..

Усе це перебігло в Марининій голові за одну мить. Несподіване прозріння, яке невблаганно наближалося, лякало її. Ні, ні, не може бути… Щоб її Василь!..

— Ви здивувалися, Маринко, чому це я — інженер — працюю в міліції, — казав тим часом Юрій, немов догадуючись про тривоги дівчини. — Мої знання потрібні зараз і тут, де борються проти нечесних людей. Час уже нам вимести все сміття з хати. Адже дай їм волю, вони всю державу розграбують… Звичайно, усяких негідників, шахраїв стає дедалі менше. Та не можна, склавши руки, чекати, поки вони самі переведуться… Біда не тільки в тому, що злочинці обкрадають народ. Вони, як кислота, роз'їдають все навколо себе, розбещують слабкодухих подарунками, грішми, а тих, хто не хоче служити їм, тероризують. — Юрій незчувся, як виголосив цей монолог, і, закінчивши, зніяковів від своєї пишномовності. — Ви згодні зі мною, Марино? — уже тихше спитав.

— Згодна.

— Я, звичайно, говорю це не про ваших людей з фабрики… Можливо, ви помиляєтесь у своїх симпатіях та антипатіях. Мені хотілося, щоб ви зрозуміли, чому я після інституту пішов у міліцію. Ви комсомолка?

— Так.

— Добре. Отож і вам треба боротися з усяким злом.

Юрій зітхнув. «Знову як на загальних зборах І» Але він, либонь, не міг знайти інших слів.

Марина залюбки слухала цього симпатичного юнака з палкими вогниками в чорних очах. Забула й про свою прописку, міркувала тільки, як приступитися до Василя. Хай розкаже їй, чому називає директора шахраєм і все ж таки тягне за нього і начальника цеху руку. Невже тільки тому, що обіцяли кімнату?..

Юрій сам нагадав.

— А тепер — прописка. Поїхали до вашої Віри Кирилівни.

— А вона не розгнівається? — розгублено спитала Марина.

— Гадаю, що ні, — заспокоїв дівчину лейтенант.

Місто зустріло молодих людей сонцем, привітним гамором бурхливого життя. Юрій і Марина немов забули, що тільки-но розмовляли про неприємні речі. Навкруги так чудово, сонячно! Здавалося, що все на світі гарне і всі люди прекрасні.

… Огрядна жінка в теплому