Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Порядочок! — задоволено відзначив шофер, діловито натискаючи важким коліном на шию довгов'язого.
— Ах ти ж!.. Уб'ю!.. — Головня метнувся через борт і потрапив просто в обійми двом дачникам у білих костюмах і солом'яних брилях, які невідомо звідки з'явилися біля машини.
— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — порадив йому шофер.
Глухий крик, хрипіння, коротка боротьба, і Головня, міцно скручений мотузками, витягнувся на землі поруч із своїм напарником.
— Приїхали! — весело сказав шофер. — Доставив у повній справності.
— Спасибі, товаришу!
Один з «дачників» нахилився і швидко обшукав заарештованих. Знайдені у Головні папери він передав комусь третьому, що стояв віддаля, за деревами.
— Завдання виконане, товаришу майор!
СЛІДЧИЙ ВИКЛИКАЄ СВІДКІВ
Томка сидить на передку, поруч з їздовим Семеном, і, сяючи зеленими очима, весь час обертається назад.
— Той водій в окулярах — страшенно вчена людина, — захоплено розповідає вона. — Здається, професор, а може навіть доцент! Шкода тільки, що з себе такий кволенький. «Не можу, — каже, — їх затримати, та й права не маю. Їдьмо краще до міліції». Та як газонув!! А тут з Кленового назустріч нам Петро Трохимович шпарить…
— Тамаро, може б ти якось культурніше висловлювалась?
— Ох, пробачте, Романе Петровичу, я хотіла сказати — їде. Мій професор зупинив машину, а я кричу: «Записку, записку одержали?» Петро Трохимович теж зупинився: «Одержали. А де Сергійко?»
Сергійко, ще трохи блідий, але бадьорий, сидить поруч з Романом Петровичем і, хоч знає вже всі подробиці, зосереджено слухає. «Сергійко, — кажу, — сидить біля Заячого броду у засідці і стежить за злочинцями, щоб не втекли».
«Не втечуть! — потішає мене Петро Трохимович. — Тепер не втечуть, бо ваша записка в надійні руки потрапила».
От ми з твоїм батьком взяли та й поїхали до Заячого броду, по тебе. А тебе там немає… і нікого немає…
«Напевно, Сергійко до табору побіг», каже Петро Трохимович. Ну, поїхали ми до табору… А в мене — повіриш? — отут, на серці. — Томка ляпнула себе рукою з правого боку грудей, — така колотнеча, така колотнеча, що й на місці спокійно не всиджу.
— А ти коли-небудь уміла сидіти спокійно? — посміюється Роман Петрович.
— І раптом, — пропустивши повз вуха зауваження, продовжує Томка, — тебе приносять з лісу непритомного!..
Вона сплеснула руками, і коли б Семен вчасно не підхопив її, напевно, злетіла б з візка додолу.
— Він мене кулачищем по голові стукнув, — хмурніє Сергійко. — Довгов'язий отой…
— Ну, коли б я там була — не дуже стукнув би! — знов обертається до товариша дівчинка. — А все-таки шкода, що не ми знайшли у Вовчій криниці папери інженера Коваля! Правда?
— Нічого, — притамувавши зітхання, мужньо говорить Сергійко. Томка зачепила його болюче місце: проґавити таку можливість! Адже він, Сергійко, вже побував у криниці, бачив поламану лопату, бачив стрілу на стіні і от… Ех!.. Нічого, зате тепер зловили злочинців!
Деякий час їдуть мовчки. Сергійко нерішуче поглядає на Романа Петровича, мабуть, хоче щось запитати, але не зважується.
— Романе Петровичу… — врешті питає він, — ви не знаєте, чи він дуже придирливий, отой слідчий?
Роман Петрович обняв хлопця за плечі.
— А як же ти думав? Він людина грізна, хоч-не-хоч, а доведеться признаватись у всіх гріхах і таємницях.
— Ох, і розгнівається він за те, що ми самі привели отого дідугана до табору, а потім про пригоду біля Вовчої криниці змовчали… Коли б же знати!..
У Комітеті державної безпеки їх ввічливо зустрічає молодий чорновусий лейтенант.
— Свідки у справі Головні і Крона? Дуже приємно. Ви — Мороз Роман Петрович? Сідайте, будь ласка, ось тут. Дяченко Сергій Петрович? Прошу сісти отут…
— Тамара Максимівна Сєдих, — рекомендується Томка. — Мені теж сісти?
— Прошу. Хвилину зачекайте, зараз вас викличуть.
— Не бійся, Сергійку, слідчого, — шепоче Томка товаришеві. — Хочеш, ми зайдемо до нього разом? Я за тебе, як треба буде, постою!
Але викликали їх поодинці.
ОБЛИЧЧЯ «ДІДА ЗАХАРА»
Сергійко нерішуче переступив поріг просторого кабінету.
— Здоров був, слідопите! — привітав його слідчий.
— Товариш Орлов?!! Це ви?
— Як бачиш. Сідай ближче, поговоримо. Як твоє здоров'я?
— Добре. Я вже зовсім поправився.
Сергійко сів на стілець, з повагою поглядаючи на срібні, з блискучими зірочками, погони майора. Подумати тільки, оцей слідчий — той самий веселий, простецький дядько, що так цікавився їхніми карнавальними костюмами! Хоч тепер уже зрозуміло, що не костюми потрібні були товаришеві Орлову в сторожці!..
В цей час до кабінету ввійшов ще один відвідувач — інспектор шкіл Кленівського райвідділу народної освіти Бойко. Привітавшись, він мовчки сів осторонь.
— Тепер, Сергійку, розповідай усе, що знаєш про вашого сторожа. Тільки не поспішай і не махай руками. Розповідай, а я записуватиму.
І Сергійко про все розповів.
— Отже, ти стверджуєш, що сторож і невідомий тобі високий громадянин не випадково зустрілися біля машини? — запитав слідчий, коли Сергійко скінчив свою розповідь.
— Та де там випадково! Ми ж стежили за ними скільки! Ось запитайте в Томки…
Товариш Орлов викликав чорновусого лейтенанта і щось стиха наказав йому.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.