Читати книгу - "Земля мертвих"

Комп’ютерники перелічили акторів і акторок, що брали участь у забавах. Усіх їх з понеділка запрошуватимуть на бесіду в 36-й. Декілька днів аж роїтиметься від гостей.

— А ви? — допитувався Корсо.

— Ми знайшли фільми з Ніною.

— І як?

— No comment. Усі йолопи, що таке дивляться, — потенційні вбивці.

— Ахтара опитали?

— Радше відпустили.

— Прошу?

— Його адвокат накинувся на нас і добряче потріпав нам нерви, повір мені.

Корсо не розвивав цю тему. Він і справді вже не вірив, що слід Ахтара приведе до чогось путнього.

— А її хлопець?

— Вивчаємо, але досі нічого цікавого.

— Рухайте булками. Навряд чи так важко віднайти художника, що полюбляє стриптизерок і носить капелюх борсаліно.

— Мило з твого боку. Міг би й допомогти.

Вона мала рацію. У цей час він дивився детектив по телевізору, а згодом дав хропака, пригорнувшись до пишних цицьок коханки.

— Можна запитати: а що ти там сьогодні в ката робитимеш?

— Вирушаю до Мадрида, щоб подивитися на Pinturas rojas.

Для Барбі це означало, що вона перемогла. Знову винишпорила щось важливе.

— Гарної дороги, — промовила лагідніше. — Зателефонуємо, щойно з’являться новини.

Корсо проспав усю дорогу, тримаючи документи на колінах. Тільки-но літак приземлився на летовищі Мадрид-Барахас ім. Адольфо Суареса, він різко прокинувся. На чолі виступили краплі поту, в голові снували лячні видіння.

— Усе гаразд?

Привітна літня жіночка, що сиділа поруч, схвильовано вдивлялася в його обличчя.

— Кошмари наснилися, — вичавив він із себе, винувато усміхаючись.

— Головне, — проказала вона й поглянула в бік ілюмінатора, — що всі живі-здорові.

Корсо втупив очі у віконце, крізь яке вливалося світло. Яскраво-білі промені геть не нагадували сонячне сяйво, не свідчили про радість життя, проте були схожі на спалах атомної бомби. Профіль старенької на тлі блискучого світла розворушив у ньому прикрі спогади. Мертва спека 2003-го; 24-річний Корсо служить поліціянтом на вулиці Луї Блана, в центральному комісаріаті східної частини столиці, і йому доводиться рахувати померлих стареньких одинаків, що буквально розтанули в гарячому серпневому повітрі.

Він вийшов з літака й аж задихнувся від кастильського жару. Страшні видива далекого 2003 року не полишали його: забиті вщент морги, шеренги гробів, застиглі зелені маски, спухлі згнилі ясна…

Швидко спустився трапом, на пероні вже почасти прийшов до тями і поспішив у бік аеровокзалу, до кондиціонерів. Відтак дістався виходу й застрибнув у таксі.

Мадрид він знав, часто приїздив сюди, одного разу навіть з Емілією. Удень місто лише дратувало: білі стіни сліпили очі, від гарячого повітря ціпеніло тіло, сонце душило будь-які відчуття, але в сутінках столиця відроджувалася, знову зачаровувала. Уздовж рівних широких урочистих проспектів можна було безтурботно гуляти, почуватися королем, що роз’їжджає в кареті.

Особливо вражала архітектура. Пам’ятав, у якому він був захваті від статуї фенікса на куполі будівлі Метрополісу, на розвилці вулиць Алькала і Гран Віа, — вона нагадувала «Spirit of Ecstasy»[40] на капоті «роллс-ройсів». Фігурка на радіаторі величезної машини, галасливої і ще теплої…

Музей Еміліо Чапі стояв на вулиці Серрано, в самому серці багатої ділянки Мадрида, де розташовані вілли бездоганної чистоти й сади з гордовитими пальмами. В документах було вказано, що фонд створив на початку ХХ століття заможний лікар, який заробив цілий статок на фармацевтичних патентах. У 60-ті роки музей перейшов у власність групи меценатів, яким дуже кортіло послабити податковий тиск завдяки купівлі витворів мистецтва. Серед останніх придбаних картин — Pinturas rojas Франсіско Ґойї.

Таксі зупинилося перед довгим багряним муром, що нагадував стіну для гри в баскську пелоту. Корсо пройшов крізь ворота, і перед його очима постала біло-червона споруда під дахом-терасою з гострими кам’яними декоративними баштами. Він попрямував алеєю з пальмами під звук механічних розбризкувачів, що стукотіли в унісон з його кроками, ніби пальцями ляскали. Здавалося, поліціянт був, як ніколи, далеко від суті розслідування, від території полювання вбивці, від місця своєї юрисдикції. Але цієї миті в нього виникло майже тілесне відчуття, що він обрав правильний шлях.

У холі панувала напівтемрява — не повністю відчинені віконниці заважали сонячним променям оволодіти всім простором. Дерево, мармур, камінь… І тиша. Тут уже висіло кілька полотен: з глибини століть на вас поглядали постаті в обладунках, образи, відтворені в світлотіні та немов натерті до блиску бджолиним воском.

— Un boleto por favor[41], — попросив він на касі.

Він не хотів привертати до себе уваги, а показувати поліційне посвідчення — і поготів. Головна мета: дістатися до невеличких червоних картин. А далі буде видно, чи зможе він про щось довідатися від охоронців. Але без допомоги іспанської поліції далеко не заїдеш. Крім того, він узагалі міг помилитися в своїх припущеннях.

— ¿Quieres entrar?[42]

Швейцар у лівреї вказав йому на старовинний ліфт, у якому він побачив поруччя із чорного кованого заліза і дверцята з лакованого дерева. Корсо погодився: картини Ґойї містилися на четвертому поверсі.

За кілька секунд його перенесли до іншої епохи. Облицьовану панелями кабіну облаштували чорною лавою, перламутровими кнопками керування й огранованими з боків дзеркалами, що відбивали світло в напрямі сходової клітки.

Корсо усміхнувся й знову відчув упевненість у своїх діях. З кожним поверхом він дедалі більше наближався до химерного всесвіту злочинця.

22

Корсо перетнув перший зал, у якому зберігалися релігійні полотна Золотого століття. В наступному панували зображення іспанських придворних тієї ж доби: фрези, камзоли й перли… Кілька туристів походжали туди-сюди з тим зосередженим виразом обличчя, який буває в прочан, коли вони, нарешті, потрапляють у святе місце. В шортах і сандалях вони мали трохи кумедний вигляд, але не кращий за тих, хто посеред літа одягається в усе чорне, як на фестиваль Геллфест.

У третьому залі він відшукав червоні картини, що висіли вряд і губилися на великій білій стіні. Важко було помилитися щодо їхньої вартості: оксамитовий шнур не дозволяв підходити надто близько. Корсо ніколи не замислювався над тим, який вони мали розмір, хоча в описах він чітко вказувався, і тепер картини здавалися крихітними. Імовірно, заввишки менше 50 сантиметрів і ледь чи 30 — завширшки. Щоразу, коли він до них нахилявся, картини вражали й лякали ще більше. Суцільні згустки насилля.

У підписах просто зазначалося: «Pintura