Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Втомлено попленталася по доріжці до будинку. На те місце, де сталася страшна бійка, навіть не обернулася. На ходу лише нагадала мужикам про сьогодення:

- Там трупи собак залишилися, треба кудись повідомити, щоби прибрали. Тут все ж таки діти грають.

- Немає там нічого, - таким же змученим голосом сказав мені Ванька.

- Вони розсипалися на порох, - додав його друг.

- Що за ... - почала я, але в цей момент перевела погляд на Сергія.

Він кивнув головою, підтверджуючи слова цих двох.

- Цього не може бути! - сказала я Серьозі, але той, винно опустивши очі, сказав:

- Це правда, Світлано, собаки зникали, як тільки цей хлопець скручував їм голови. Я поки не можу знайти пояснення цьому факту, але бачив все на власні очі.

Мій наречений ніяк не міг бути разом із цими двома фантазерами. Потрібно було терміново у всьому розібратися.

- Ходімо! – заявила я рішуче. - Я маю це бачити сама!

І перша попрямувала назад. Вже на підході зрозуміла, що трупів справді немає. Наче хтось швидко за нами прибрався.

"Такого просто не буває! Може я збожеволіла, і мені все це тільки здається?"

Підійшовши ближче, помітила на землі чорні купки, наче попелу. Причому обриси деяких, і справді, нагадували собак.

Носком черевика торкнулася найближчої купки і відразу відступила на крок. Вітер одразу підхопив розтривожений пил.

- Що це? - запитала ошелешено у чоловіків, що стояли поруч.

Відповів мені братик, як завжди у своїй єхидній манері:

- Ну, давай, поясни це явище! Заспокой свою фантазію якими-небудь абсурдними теоріями.

Ванька склав руки на грудях і з викликом чекав на мою відповідь. А я розгублено переводила погляд з одного на іншого.

Його друг дивився зі співчуттям. Серьога, як справжній слідак, оглядав місце події.

- Немає ні в кого пакетика? - видав він, шарячи по своїх кишенях. - Треба б цей порошок взяти на аналіз!

Ні в кого нічого придатного не знайшлося і Сірому довелося пожертвувати власну хустку.

Потім він довів нас додому і, швидко попрощавшись, утік до себе в контору.

Я лише посміхнулася, дивлячись йому услід. У нього це у крові – знайти пояснення всьому незвичайному, ретельно провівши розслідування. Сірий буде не Сірий, якщо у всьому не розбереться. Одна надія на мого слідчого.

Повернувшись додому, я змусила цих двох розповісти все з самого початку: і про інший світ, і про еліксир забуття, і про дивних тварин, що розсипаються на порох.

Розповідь виявилася довгою і більше схожою на одну з тих казочок з комп'ютерних ігор, в які любить грати мій братик. Пригоди, змови, вбивства, боротьба за трон – все, чого душа, яка любить фантастику, забажає. І у все це я виявилася замішана по самі вуха.

Дуже хотілося сказати: «Припиніть нести це марення, товариші!» Але у світлі останніх подій, я почала сумніватися у власній адекватності.

- Добре! - видала, коли чоловіки нарешті замовкли. - Припустимо, я повірю у ваші вигадки! Допустимо!

Останнє я уточнила, щоби особливо не спокушалися.

- Допустимо, я була в іншому світі, і все це зі мною відбувалося! Але! – я зробила багатозначну паузу. - Дайте відповідь мені, дорогі мої, якщо все було так добре, як ви розповідаєте, навіщо ж я тоді випила те зілля?

- От і мені хотілося б це знати! - підскочивши, вигукнув Ванька.

Ніяк не відреагувавши на його слова, продовжила:

- У мене досить міцні нерви, і я не з тих, хто малодушно питиме всяку гидоту, аби забути. Тоді чому? - І я подивилася на інтуриста, чекаючи відповіді саме від нього.

Інтуїція підказувала мені, що він повинен знати чому.

- Можливо ... - повільно почав пояснення гість, ретельно підбираючи слова, - ти не довіряла мені?

- Не довіряла? - перепитала я здивовано, все це звучало якось дивно.

- Не змогла довіритися, - виправився той і ніби на щось наважившись, додав: - Я так і не сказав тобі найважливіші слова.

Він дивився на мене так, ніби зараз усвідомив свою помилку і зрозумів, що виправити її буде дуже нелегко. Ми не зводили одне з одного очей, і напруга повисла в повітрі.

Ванька тихенько вислизнув із кухні, відчувши себе зайвим.

- Які слова? - не вгамовувалася я, хоча серце тьохнуло і забилося швидше в хвилюванні.

- Що я... тебе... люблю! - важко сказав він, кожне слово йому давалося надсилу, ніби переступав через себе, вимовляючи цю фразу.

Чи я нічого не розумію в людях, чи цей загадковий іноземець вимовляє подібні слова вперше.

Як відповісти на таке зізнання, я зараз не знала. Для мене він зовсім чужа людина.