Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Доторк до справжнього ратища таїв у собі небезпеку. Бо тоді йому кортіло йти в бій і могло, чого доброго, здатися, що він усе той же, ким був колись — Каладін Буреблагословенний, рішучий командир загону списників. Але той чоловік залишився в минулому.

Здавалося, ніби щоразу, коли він брав до рук зброю, довкола нього гинули люди — і друзі не рідше, ніж вороги. Тож поки що варто було обійтися тією ломакою. Звичайний дрючок. І нічого більше. Жердина, що годиться для тренування.

А почати зживатися з поверненням до списа можна було й іншим разом.

— Добре, що вам не позичати досвіду, — сказав Каладін своїм людям. — Бо в нас нема шести тижнів, які виділялися мені на підготовку чергової партії рекрутів. За цей час Садеас відправив би половину з нас на той світ. Тож доки ці шість тижнів спливуть, я маю намір побачити, як усі ви попиваєте пивотвань десь у тихій безпечній таверні.

Зачувши це, дехто зі слухачів тихо крикнув «ура».

— Вам доведеться хапати все на льоту, — продовжував командир, — а мені — ганяти вас до сьомого поту. Проте іншого вибору в нас немає, — він глянув на держак від списа. — І передусім ви повинні засвоїти, що бути небайдужим — нормально.

Двадцять три мостонавідники стояли, вишикувавшись у дві шеренги. Відвідати заняття зголосився кожен. Навіть Лейтен, який був так тяжко скалічений. На щастя, усі їхні поранені були ходячі, хоча Даббід і досі витріщався невідомо куди. Скеля стовбичив, схрестивши руки на грудях, та, очевидно, не збирався вчитись воювати. А Шен-паршмен, потупившись, стояв із самого заду. Каладін не планував давати йому в руки списа.

Кількох мостонавідників, здавалося, спантеличили Каладінові слова про емоції, хоча Тефт лише звів брову, а Моаш позіхнув.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Дрегі, довготелесий блондин — цибатий і мускулястий. У його голосі вчувався ледь помітний акцент: він походив з якогось Ріанала, що бозна-де на заході.

— Існує чимало солдатів, — почав командир, проводячи по жердині пальцем і відчуваючи волокнистість деревини, — котрі гадають, ніби найкращі воїни — безпри´страсні й холоднокровні. Проте я вважаю це буредуроломством. Так, не втрачати концентрації — важливо. І справді, емоції таки несуть загрозу. Але якщо вам на все наплювати, то хто ви тоді? Тварини з хижацькими інстинктами. Людьми нас робить наша небайдужість. Ми не можемо воювати невідомо за що. Тож я й кажу, що коли вам не все одно — це нормально. Ми ще поговоримо про те, як приборкувати страх і гнів, але запам’ятайте цю мою першу настанову.

Дехто з команди закивав. Проте більшість так само здавалася збитою з пантелику. Каладін пригадав, як і сам стояв у строю й дивувався, чому Туккс гає час на розмови про почуття. Тоді він гадав, що з ними й так усе ясно, адже його потяг до опанування списа якраз і постав з емоцій. Жаги помсти. Ненависті. Палкого бажання поквитатися, сторицею відплативши Варту та солдатам із його загону.

Він глянув угору, женучи від себе ці спогади. Ні, мостонавідники не збагнули його слів про небайдужість, але, можливо, вони ще згадають їх, як згадав і сам Каладін.

— А другий урок, — продовжив командир і з такою силою вгатив обезголовленим ратищем об валун поряд себе, що в проваллі луною розлігся тріск, — буде більш наочним. Перш ніж перейти до засвоєння прийомів, вам доведеться навчитися правильно стояти.

І відкинув від себе держака. Обслуга розчаровано насупилася.

Каладін прийняв основну стійку списника: ноги на ширині плечей, носки нарізно, коліна розкарякувато підігнуті.

— Шрамме, ходи сюди та зіштовхни мене з цього місця.

— Що?

— Спробуй звалити мене з ніг, — пояснив командир. — Зроби так, щоб я втратив рівновагу та спіткнувся.

Шрамм знизав плечима й вийшов зі строю. Він спробував пхнути Каладіна, але той завиграшки відбив його руки вбік одним швидким порухом зап’ястка. Нападник вилаявся й зробив нову спробу, проте командир перехопив його передпліччя і з такою силою відштовхнув, що той заледве встояв.

— Дрегі, ходи поможеш йому, — звелів інструктор. — І ти, Моаше, теж. Старайтесь повалити мене.

Ті приєдналися до Шрамма. Каладін, пританцьовуючи, ухилявся від нападів, утримуючи позицію в самій гущі нападників і вперто поновлюючи стійку перед кожним їхнім наскоком. Спершу впіймав Дрегі за руку та смикнув на себе, від чого той ледь не впав. Тоді заблокував Шраммову спробу протаранити командира плечем: центр ваги його тіла змістився, і мостонавідник повалився на спину. А коли Моаш обхопив його руками, різко подався назад, так що той за інерцією зарив носом.

Противники анітрохи не дошкуляли йому: Каладін вертівся між них, регулюючи центр ваги завдяки згинанню колін і розведенню ступень.

— Мистецтво бою починається з ніг, — пояснив він, ухиляючись від нападів. — І мені глибоко начхати, наскільки швидкі чи точні удари вашого списа. Якщо ворог зможе підчепити вас чи змусить утратити рівновагу — ви програли. А поразка означає смерть.

Декотрі з глядачів порозкарячували ноги, стараючись відтворити командирову позу. А Шрамм, Дрегі та Моаш зрештою вирішили скоординувати свої дії та спробувати накинутися на Каладіна гуртом. Але той здійняв руку.

— Усі троє — молодці.

І жестом наказав їм повернутися в стрій. Ті неохоче припинили атаки.

— Я поділю вас на пари, — сказав Каладін. — І ми проведемо весь сьогоднішній день — як, власне, і решту днів на цьому тижні, — відпрацьовуючи стійки. Вчитимемось утримувати їх, не змикати колін, щойно нам загрожує небезпека, а також тримати рівновагу. На це знадобиться час, проте обіцяю: якщо ми розпочнемо саме з цього, ви дуже швидко станете смертоносними. Навіть якщо попервах здаватиметься, ніби ви просто стовбичите без діла.

Його люди закивали.

— Тефте, — наказав Каладін, — розбий їх на пари залежно від зросту й вагової категорії, а тоді потренуй з ними основну стійку списника.

— Єсть, сер! — гаркнув той. І застиг, збагнувши, що виказав себе. Швидкість його реакції промовисто свідчила, що Тефт колись служив у війську. Він зустрівся поглядом із Каладіном і побачив у його очах, що той це знав. Старий солдат спохмурнів, проте командир відповів йому широкою усмішкою. Маючи під своєю орудою ветерана, він міг сподіватися, що справа піде значно швидше.