Читати книгу - "Пан Ніхто"

Рівно через півгодини ми заходимо у покої американця, супроводжувані Тімом чи Томом. Хоч одного з них я вже бив, однак усе ще не можу їх розрізнити. В холі разом із господарем нас уже чекає Флора.

— О, дорога, це чудове платтячко робить вас зовсім ефірною, — вигукує вона до Розмарі

Що на їхній гадючій мові означає «зовсім виснаженою».

— А цей облягаючий костюм чудово підкреслює вашу статурність, дорога, — відгукується моя квартирантка.

Що на тій же гадючій мові означає «повноту». Але Флора вдає, що не чула, і звертається до мене:

— П'єре, мій хлопчику, давно я вже вас не бачила…

«Одну годину», — відповідаю я подумки.

— Думаю, не варто зволікати, — докидає Ральф, підводячись зі свого крісла в кутку й рушаючи до приготовленого картярського стола.

Ми наслідуємо його приклад, і гра починається у звичному спокійному ритмі й у традиційному плані, тобто я програю. Програє, одначе, й американець, можливо, тому, що думки його занадто поглинуті чимсь іншим, а можливо, просто через те, що він грає в парі зі мною.

— Нічого, нам пощастить у любові, — заспокоює він себе звичним старим дотепом, викликаючи цим іронічні напівусмішки обох жінок.

У цю мить появляється Тім чи Том і доповідає, що хтось просить до телефону месьє Лорана.

— Хто б це міг бути? — вдаю стурбованого: несподіваний дзвінок — лише частина заздалегідь підготовленого плану.

— Справді, хто це? — запитує Ральф, кидаючи на мене підозрілий погляд.

Я підводжусь, рушаю коридором до кабінету і чую за спиною очікувану репліку американця:

— Хвилинку, я зараз прийду!..

Бо завдання американця — грати роль людини, вимученої недовір'ям.

Не звертаючи жодної уваги на телефон, ми вислизаємо один за одним через чорний хід і направляємось до машини Бентона, яка стоїть трохи даль Сідаємо спереду; і Ральф рушає на малому газі. Тіму чи Тому доручено через кілька хвилин повідомити дам, що мене терміново викликав якийсь месьє Бенато і що господар, жертва своєї звичної підозріливості, вирішив супроводжувати мене.

З цього моменту ситуація у віллі буде цілком у руках дам. Тобто: поки вони схильні будуть чекати, вони почуватимуть себе як у гостях, а коли захочуть вийти, то зрозуміють, що опинилися в полоні. Бо як пояснив мені Бентон, Том і Тім, незважаючи на їх тендітний вигляд, не такі вже й безпомічні.

— Віолетта зникла ще вранці, — зауважую я, коли ми проїжджаємо повз віллу Горанова, вікна якої все ще темні.

— Яке це має значення?

— Ніякого, коли не рахувати, що вона з усією своєю наївністю влазить у нашу комбінацію.

— Якщо влазить, викинемо, — недбало бурмоче Ральф.

Ми вибираємось на шосе, що веде до Лозанни, й летимо під сумним люмінісцентним світлом, від якого тебе охоплює світова скорбота. Мовчимо, бо все, що мали сказати один одному, вже сказано. Рух у такий час зовсім неінтенсивний, і освітлена стрічка шосе летить нам назустріч між двома щільними стінами навколишнього мороку. Через деякий час я уловлюю десь далеко за «б’юїком» дві сильні фари, і це спонукає мене порушити тишу:

— Сподіваюсь, що за нами не причепився ваш сьогоднішній «сітроен» чи щось інше в цьому роді…

— Я вже вас запевнив, що нічого подібного не буде, — сухо відповідає Бентон.

— Бо якщо втрутиться третя особа, це означатиме кінець операції.

— Ви починаєте повторюватись, дорогий, — зауважує американець.

Однак він теж повторюється, бо трохи згодом додає:

— А де гарантія, що ви не ведете мене у пастку?

— Не будьте смішним. Яка пастка? Тут, у цій країні, скоріше я у вас в руках, ніж ви у мене.

Фари за нами поступово наближаються, нарешті машина наздоганяє нас і залишає позаду. Якийсь незнайомий «мерседес» з незнайомою жінкою. Літня жінка, не з тих наших. Очевидно, Ральф навмисне зменшив газ, щоб пропустити «мерседес» наперед і відновити свій душевний спокій.

— Все-таки ви не назвали мені точно останньої зупинки, — знову озивається американець через деякий час.

— Було б зайвим називати її. Це могло б спокусити вас послати туди когось зі своїх людей, і все поламалося б.

— Мені і в голову не приходила така думка, — нахабно бреше він. — Я не такий уже безпорадний, щоб потребувати охорони.

— Вірю вам. Навіть якби не вірив, то ваш віддутий зліва піджак міг би переконати мене, що я помиляюсь. Хоч, на мою думку, ви даремно обтяжили себе цим прасом.

— Можливо, — відповідає Ральф. — Відверто кажучи, моя робота — досліджувати досьє й рахувати банкноти, а не стріляти.

— Сподіваюсь, що йдеться не про цілком формальну, а може, й уявну роботу в банку?

— В банку чи деінде, але моя робота переважно саме канцелярська. Хоч перш ніж дійти до цієї канцелярської роботи, я спробував і багато іншого. Отже, ви помилитесь, якщо здумаєте плутати мене з Кьонігом.

— Мені і в голову не приходила така думка, — в свою чергу запевняю я його. — Навпаки, я розраховую на те, що ви добрий професіонал. Бо якщо ви справді добрий професіонал, то навряд чи будете вдаватися до дурниць, які міг би допустити лише якийсь аматор і цим зіпсувати все.

Звичайно, у мене немає аж такого сліпого довір'я до американця. Я навіть схильний припускати, що «б'юїк» обладнаний невеличкою апаратурою, котра наповнює ефір своїми «піу-піу» й веде на відстані якийсь «сітроен» по наших слідах. І цілком імовірно, що команда «сітроена» має відповідний зв'язок з віллою, з якимось Тімом чи Томом, котрий у разі потреби готовий привести підкріплення. І все ж, навіть не вірячи у щирість Ральфа, я не маю підстав сумніватись у його користолюбстві. А користолюбство вимагає, щоб хоч на час нашої оборудки ми залишалися тільки вдвох. Щоб оборудка відбулася без свідків. Щоб у шефів американця не закралося й тіні сумніву. Щоб усе було як годиться.

Ризик може виникнути після того. Звичайно, Бентону неважко відпустити мене геть. Я зникаю з документами, які не мають капітального значення, і даю йому спокій. Але він не проявить такої великодушності. Так само, як і не передасть мене своїм шефам. Він просто ліквідує мене, і то лише з єдиною метою — назавжди позбутися невигідного свідка.

— На який час ви призначили своїм людям починати діяти? — запитую я, аби лише щось сказати.

— Ви стаєте справді неможливим, Лоране, — бурчить Бентон.

— Бо я вже вам пояснював, що тайник неможливо відкрити за п'ять секунд. І буде однаково незручно для нас обох, якщо ваші люди пхатимуть свого носа передчасно.

— Ви стаєте справді неможливим, — повторює американець. — Можете бути певні, що ніхто не пхатиме свого носа і