Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Невдовзі після посадки у франкфуртському аеропорту малого передав поліції (її заздалегідь попередив по радіо командир літака) один турецький інженер, що прилетів із Стамбула. Семирічне хлопченя, якого легко можна було прийняти за турка: темночубе, худе, смагляве, у джинсах, на ногах — щось схоже на сандалі, на плечах — щось подібне до пончо, а на голові — круглий солом'яний брилик. Стиль, правда, дотримано не зовсім, однак вигляд досить своєрідний. Хлопчик поводився спокійно, навіть усміхнувся, коли турецький інженер, передаючи його поліції, сказав:

— У мене таке враження, ніби цей малюк ось-ось вибухне. Мене попросили взяти його з собою на мій паспорт — я маю восьмирічного сина, але він залишився в Туреччині. Одна жінка — можна навіть сказати «одна дама» — підвела до мене в Стамбулі хлопчика, дала квиток на літак, п'ятсот марок і оцього листа. Вона ще сказала, що лист дуже важливий — для вас, для поліції. Ось вам лист, а ось ті п'ятсот марок — за таку дрібну послугу плата мені не потрібна. Дозволю собі ще додати, що та дама дуже плакала...

— То моя мама,— озвався хлопчик.

Більше він нічого не сказав, навіть коли в поліційному відділенні,— турок тим часом, залишивши свою адресу, пішов,— усі раптом забігали й заметушилися. Поліцейські в цивільному, чоловіки (теж у цивільному), що зовсім не схожі були на поліцейських, хапали телефонні трубки, кудись дзвонили... Нарешті хлопчик узяв із рук однієї милої жінки склянку молока та шматок торта, хоч і мав у своїй дорожній торбинці бутерброди й пляшку апельсинового соку.

— Господи, хлопчику,— шепотіла жінка,— ти вмієш розмовляти по-арабському?

Але він тільки чемно всміхнувся й похитав головою, не зводячи погляду з дверей. Вероніка йому наказувала: «Якщо з'являться фоторепортери, одразу ховайся або, в крайньому разі, затуляйся торбинкою». Однак фоторепортери не з'являлися, у відділенні тепер було більше людей у цивільному, ніж у формі. Потім один із тих, що були у формі, підвів малого до телефону, і він сказав:

— Алло!

— Гольгере, це Рольф, ти мене ще пам'ятаєш? Ти впізнаєш мій голос, хлопче? Пригадуєш, Берлін, Франкфурт?.. Гольгере!

— Пам'ятаю, Рольфе. І діда пам'ятаю. Качки на ставку біля замку, бабуся Паула, варення... Бабуся Кете, її кругленьке печиво... Берлін... Так... Як ти там?

— Добре, дуже добре. Я такий радий, що ти приїхав!.. Вероніка... Ні, нічого не кажи...

— Я нічого й не кажу. Ти по мене приїдеш?

— Звичайно. Тільки ніхто не повинен знати, що ти повернувся. Розумієш?

— Розумію.

— Скоро тебе переправлять вертольотом до діда. У парку ви сядете, і це нікому не впаде в око — там часто приземляються вертольоти. Звідти я тебе й заберу, десь так через півтори години. Гольгере! Я дуже радий!.. Ми з тобою розкладемо таке багаття!.. А Катаріна... Ти знаєш Катаріну?

— Ні... А я думав, що в мене брат. Братик...

— Ну звісно, його звуть теж Гольгер. Нам ще треба щось придумати, щоб не зводити вас разом. Ну, спершу приїзди. Підеш сюди з охоронцями. У тебе все гаразд? Не мовчи!

— Так, я піду з ними. У мене все гаразд. А до школи мені доведеться йти відразу?

— Ні, з цим можна почекати. Спершу приїжджай.

— До побачення, Рольфе!

Згодом поліцейські дійшли висновку, що малий поводився не тільки спокійно, а й просто-таки холоднокровно. Згідно із вказівкою вони розмовляли з ним лише про звичайнісінькі речі, показували йому згори, з вертольота, автостраду, Рейн, гирло Мозеля та Лана. Складалося враження, що все це його дуже цікавить. Хлопчик був уважний, навіть кмітливий; йому хотілося знати, як називається кожен міст. А тим часом він їв свої бутерброди (до речі, приготовані явно по-східному: схожі на оладки, але з ковбасою — судячи з усього, салямі). Летіти на вертольоті йому було цікавіше, ніж «отам ген-ген за хмарами, бо звідси видно більше, майже все, навіть як бігають кури». Ні, у пляшці з апельсиновим соком не було нічого особливого — нічого вартого уваги чи такого, що викликало б підозру. Малий навіть запропонував пілотові покуштувати сік, і пілот зробив кілька ковтків. Ні, то був не свіжовидушений апельсиновий сік, а звичайний консервований, що продається в будь-якому супермаркеті, а супермаркети є ж, певно, і в Стамбулі, як, зрештою, і транснаціональні апельсинові концерни. Ні, в сокові теж не було нічого вартого уваги. І все ж хлопчик наполіг, щоб пляшку й дорожню торбинку йому дозволили взяти з собою. А що в тій пляшці шукати? Адже відомо, хто його вирядив у дорогу, вони ж усі читали того коротенького листа: «Ви гірко пошкодуєте, якщо повідомите пресу про Гольгера і його повернення, а також якщо спробуєте в нього щось випитати. Передайте хлопця батькові. Номер тел. додаю. І щоб без комедій! Бев.» Лист був навіть не надрукований, а написаний від руки на аркуші фірмового паперу авіапошти. Такий папір можна взяти в будь-якому готелі, останнім часом навіть у дешевенькому.

Досить милий хлопчик, анітрохи не агресивний, хоч і не дуже товариський; допитливий, усім цікавився, але