Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Скотт усе мені розповів.

— Роберте, ви продали два малюнки, які тут висіли, — сказав він. — Вони хоча б ваші були?

Я роззирнувся. Голова гуділа. Не було обох малюнків Деґа.

— Кому я їх продав? — запитав я.

— Здається, Гольту. Режисерові, який знімає фільм із Танненба-умом.

— Гольту? Я геть цього не пригадую. О, Господи, але ж я і напився!

— Ми всі випили зайвого. Але вечірка була чудова! І ви були просто неперевершені!

Я недовірливо глянув на нього:

— Я поводився, як придуркувата мавпа?

— Ні, дурня клеїв тільки Джиммі. Коли він вип’є, то завжди плаче. А ви були на висоті. От тільки не знаю, чи ви вже напилися до чортиків, коли продавали малюнки? По вас не було видно.

— Думаю, так. Бо я абсолютно нічого не пам’ятаю.

— І про чек не пам’ятаєте?

— Який іще чек?

— Гольт вам відразу дав чек.

Я підвівся, обнишпорив кишені і справді знайшов там складений навпіл чек. Я довго на нього дивився.

— Гольт був у захваті, — розповідав Скотт. — Ви надзвичайно гарно і вишукано говорили про мистецтво. Гольт був просто зачарований і відразу взяв картини з собою.

Я підніс чек до світла. Тоді розсміявся. Обидві картини я продав на п’ятсот доларів дорожче, ніж їх оцінив Сильвере.

— От лихо! — сказав я Скоттові. — Я віддав картини майже задарма.

— Справді? Погано. Не думаю, що Гольт погодиться їх повернути.

— Нічого, — відповів я. — Сам винен.

— Вам дуже неприємно?

— Та ні. Так мені і треба. А малюнки Пікассо я теж продав?

— Що?

— Інші дві картини.

— Цього я не знаю. Може, поплаваємо в басейні? Добрий засіб проти похмілля.

— У мене нема плавок.

Скотт приніс мені четверо плавок зі своєї кімнати:

— Вибирайте. Поснідаєте чи вже відразу підете на обід? Зараз перша година.

Я піднявся. Надворі була справжня ідилія. Вода мерехтіла, кілька дівчат плавало в басейні, гарно вбрані чоловіки сиділи у кріслах, читали газети, попивали апельсиновий сік або віскі і ліниво перекидалися репліками. Я впізнав сивого чоловіка, до якого ми завітали вчора ввечері. Він кивнув мені. Троє інших, яких я взагалі не міг пригадати, кивнули мені теж. Несподівано у мене з’явилася ціла купа респектабельних друзів, яких я зовсім не знав. Алкоголь зближував людей значно краще, ніж розум, з життя зникали всі проблеми, а небо ставало геть безхмарне; мені здалося, що цей шматок землі — справжній рай, вирваний із чорної грозової ночі, яка нависла над стражденною Європою. Але то була всього лиш ілюзія, хибне перше враження. Я не сумнівався, що тут не тільки пурхали метелики, але й повзали гадюки. Але навіть ця ілюзія здавалася неймовірною, наче мене раптом перенесли на Таїті, в ідилію морів південної півкулі, і все, що мені залишилося зробити — це забути минуле, забути моє власне вбивче «я», яке вгризлося в мене, наче кліщ, забути всі мої злигодні, увесь бруд пережитих років і повернутися до чистого первісного життя. Можливо, подумав я, стрибаючи у синьо-зелену воду басейну, минуле вже й справді не переслідуватиме мене і я зможу почати все спочатку, і тоді, наді мною вже не висітиме тягар помсти, наче солдатський ранець зі свинцем.

Сильверсова злість відразу випарувалася, коли я вручив йому чек.

— Треба було видерти на тисячу доларів більше, — зауважив він.

— Я і так заправив на п’ятсот доларів більше, ніж ви казали. Якщо хочете, я поверну чек і принесу назад ваші картини.

— Я так не роблю. Що продано, те продано! Навіть якщо зі збитком.

Сильверс потягнувся на світло-блакитному шкіряному кріслі, внизу, під вікном його номера теж був басейн.

— У мене є пропозиції і на картини Пікассо, — відповів я. — Але, думаю, буде краще, якщо ви продасте їх самі. Не хочу, щоб ви збанкрутували, бо я неправильно розумію ціни, які ви встановлюєте.

Він раптом усміхнувся:

— У вас, дорогий Россе, нема почуття гумору. Продавайте картини і далі. Хіба ви не розумієте, що в мене просто бере професійна заздрість? Ви тут уже щось продали, а я ще ні.

Я окинув його поглядом із ніг до голови. Він був убраний навіть ще більше по-каліфорнійському, ніжТанненбаум, і це щось та й означало. Сильверсовий спортивний піджак, звісно ж, був англійського покрою, а Танненбаум носив готовий американський одяг. Зате Сильверсові мешти були аж занадто жовті, а хустина навколо шиї — занадто пишна і занадто червона, кольору кіновару. Я знав, до чого він хилить — він не хотів платити мені комісійних за продаж картин. Утім на них я і не сподівався. Тому я й не здивувався, коли він сказав мені якнайшвидше принести рахунок за вечірку з коктейлями.

Після обіду по мене прийшов Танненбаум.

— Ви пообіцяли Гольту завітати сьогодні до нього в студію, — пояснив він.

— Невже? — відповів я. — Що я там іще наговорив?

— У вас був прекрасний настрій. Крім того, ви продали Гольту дві картини. А сьогодні мали пояснити йому, в які рамки їх краще вставити.

— Вони ж були в рамах!

— Ви сказали йому, що це звичайні стандартні рамки. А він повинен купити старовинні рами вісімнадцятого століття, і тоді вартість картин зросте втричі. Ходімо зі мною. Принаймні хоч раз подивитеся на справжню студію.

— Добре.

У моїй голові і далі панував суцільний хаос. Без зайвих роздумів я пішов із ним. Виявилося, у Танненбаума старий «шевроле».

— Де ви навчились їздити? — запитав я.

— У Каліфорнії. Тут без машини не обійтися. Відстані занадто великі. А вживану можна купити за кілька доларів.

— Ви маєте на думці, за кількасот доларів?

Танненбаум кивнув. Ми проїхали крізь іспанські ворота, перед якими стояли полісмени.

— Тут що, тюрМа? — запитав я, коли машину зупинили.

— Дурниці. Це поліція кіностудії. Вона стоїть тут, щоб студію не штурмували сотні роззяв та шукачів свого місця під голлівудським сонцем.

Ми проїхали повз село золотошукачів. Тоді по Вулиці з кнайпами у стилі «Дикого Заходу», за ними постав танцзал. Було дивно бачити усю цю бутафорію просто неба. Багато декорацій складалося тільки з фасадів, а позаду нічого не було, тому здавалося, що тут недавно пройшла війна, що розбомбила і розстріляла їх із методичною точністю та нечуваною акуратністю.

— Натуральні декорації, — пояснив Танненбаум. —