Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

У коридорі почулися кроки. Барклей опустив віко пуфа тої миті, коли Самайн відчинив двері. За ним ішла Дебора.

— А тепер я навчу тебе фокусу,— сказав Барклей, роблячи крок до Самайна.— Ходімо на кухню, зробимо це там.

Двоє чоловіків вийшли. Дебора човгаючи зайшла у вітальню й підняла вицвіле фіолетове покривало, яке відкинула Робін.

— Ви його відчинили? — пробурмотіла вона, не відриваючи очей від старого ковроліну.

— Так,— відповіла Робін набагато спокійніше, ніж почувалася всередині. Вона сіла на пуф, хоч це і здавалося блюзнірством. «Вибачте, Марго. Вибачте».

— А тепер я мушу подзвонити, Деборо. А потім, думаю, ми всі вип’ємо какао.

71

Лиха Дуесса — ось лице олжі, Коли погасли промені чужі — Відбите світло — й викрита підробка.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Колією Південно-східної залізниці з гуркотом і гримотінням проїхав потяг. Страйк, який стояв на тому боці вулиці, відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його, але декілька секунд вигрім стояв такий, що Страйк не одразу розчув Робін.

— ...її знайшли.

— Повтори? — крикнув він, коли потяг поторохтів далі.

— Ми... її... знайшли. Всередині пуфа у вітальні. Її залили цементом, але трохи видніється череп і, напевно, стегно.

— Чорт.

Страйк підозрював, що тіло заховали в квартирі Аторнів, та неможливо звикнути до того, що знаходиш мертву людину.

— Цементом? — перепитав Страйк.

— Так. Поганенько перемішаним. Зроблено невправно. Але свою справу він виконав. Мабуть, майже цілковито приховав запах.

— Ну й навантаження на підлогу.

— Це точно. Ти де? — запитала Робін.

— Під її будинком, уже заходжу. Так, дзвони в службу надзвичайних ситуацій, а потім Лейборнові й розкажи йому, де я і навіщо. Це має прискорити події.

— Гаразд. Щасти!

Страйк натиснув відбій. Нині, коли дощ ущух, непоказна вулиця з блочними будинками стояла тиха, і на зміну грому прийшло пташине цвірінькання. Страйк, який чекав у непомітному місці, вийшов на вулицю, проминув три будинки, а біля четвертого звернув ліворуч, подолав коротку доріжку через газон і затарабанив у темно-червоні двері.

Тюль ворухнувся, і з’явилося сердите обличчя Дженіс Бітті. Страйк вітально підніс руку. Фіранка опустилася.

Чекати довелося трохи довше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на короткий перехід з вітальні в коридор, але нарешті Дженіс відчинила двері. Сьогодні вона була вся в чорному, а на ногах мала овчинні капці. Її чисті сині очі в сталевих окулярах дивилися лагідно й невинно, як завжди. Сива й рожевощока, вона поглядала на детектива знизу вгору, хмурячись, але мовчала.

— Можна увійти? — поцікавився Страйк.

Запала довга пауза. Надворі цвірінькали пташки, і Страйк мимохідь пригадав хвилястих папужок у квартирі Аторнів, але з голови не йшов образ черепа і стегна, які стирчать з цементу.

— Якшо це так потрібно,— повільно відповіла Дженіс.

Страйк рушив за нею в червону вітальню з її дешевим кармазиновим турецьким килимом, аплікаціями з сухих квітів і вицвілими світлинами. На коминку, який Дженіс запалила попри тепло вересневого дня, зблискувала на сонці скляна карета Попелюшки, запряжена шестериком коней.

— Хочете чашку чаю? — запитала Дженіс.

— Було б чудово,— відповів Страйк, гостро усвідомлюючи нереальність ситуації.

Слухаючи, як віддаляються приглушені капцями кроки й відчиняються двері на кухню, він дістав мобільний, увімкнув диктофон і поклав телефон на бильце крісла, в якому сидів минулого разу. Далі Страйк дістав пару латексних рукавичок і безшумно пішов слідом за Дженіс із кімнати — витертий килим приглушував його кроки.

У дверях він завмер, дослухаючись до тихого булькання окропу під кришкою чайника і дзенькання чайних ложечок; відчинився буфет. Одним пальчиком Страйк штовхнув кухонні двері.

Дженіс рвучко розвернулася. Глянувши на нього круглими очима, вона схопила з таці одне з фаянсових горняток і квапливо піднесла до вуст, але Страйк уже зробив крок до неї. Стиснувши її зап’ясток рукою в латексній рукавичці, він силою відсунув горнятко від її вуст, відчуваючи кістки під м’якою плоттю і пергаментною старечою шкірою. Вільною рукою він забрав у жінки горнятко й роздивився його. На дні плавав добрий дюйм в’язкої білої рідини. Досі тримаючи Дженіс за зап’ясток, Страйк зазирнув у чайник, де теж була рідина, а потім відчинив буфет.

Він увесь був заставлений баночками пігулок, гербіцидами, відбілювачем і скляними банками, повними сухого зілля — рослин, листя і грибів: це був склад отруйниці, свідчення того, що вона життя присвятила старанному вивченню методів заподіяти смерть під виглядом зцілення.

— Мабуть, чаю я не питиму,— сказав Страйк.— Може, побалакаємо?

Жінка не опиралася, коли він за зап’ясток повів її назад у вітальню й усадовив у крісло.

— Убивство й самогубство — чудовий вихід,— сказав Страйк, стоячи над нею,— але щось не хочеться мені стати жертвою номер... скільки там їх було?

Дженіс нічого не відповіла. Тільки шок читався в її круглих синіх очах.

Страйк поглянув на старі світлини на стіні. На одній була чорнява наречена, яка білозубо всміхалася; на ній була мереживна сукня під горло, капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці виднілася велика родимка. Над нею висіла фотографія юної блондинки з хімічними кучерями, модними у вісімдесяті. Блондинка була в червоному пальті. Раніше Страйк не помітив її, не побачив, бо зайшов до кімнати з певними очікуваннями, зробивши настільки ж огульні припущення, як і