Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Я зовсім не зловтішаюся, Бентоне. Просто виконую свою роботу. А щоб я міг виконати свою роботу, я мушу вціліти. Так що перш за все киньте мені сюди негативи, які ви змусили мене дати вам.

— Заради тих негативів затіяно весь цей спектакль? — зневажливо каже американець.

Через кілька секунд мініатюрна касетка падає до моїх ніг. Я беру її й пояснюю:

— Так, заради негативів. Не заради діамантів. Про діаманти домовляйтеся з Флорою. Вона зговірлива жінка…

— П'єре, досить балакати, мій хлопчику, — нагадує зговірлива жінка про свою присутність. — Натисни нарешті ту кнопку. Я вже зварилася у цій дірі.

— Я варився набагато довше, мила. Причому без віддушини. І, як бачиш, ще живий. Так що не зашкодить почекати.

— Лоране, ви не зробите мені цієї гидоти… — озивається і Ральф від підніжжя величної жінки.

— Ні, звичайно, — заспокоюю його. — Я залишу вас розпечатаними. Потім пришлю когось, щоб випустив вас на свіже повітря. Але не зараз, а трохи пізніше, щоб мати час відійти подалі від пістолетів ваших людей, Бентоне.

— П'єре, — благально вигукує жінка.

— Лоране… — чується й голос американця.

Та я вже подався на білий світ, хоч і не так швидко, як мені б хотілося. Обережно піднімаюсь по сходах і так само обережно виходжу в коридор. Відчиняю одні за одними сусідні двері — кухні, холу, їдальні. Порожньо.

Але кімната біля виходу не порожня. Віолетта лежить на тому ж місці. Все ще в гіпсі. Надійно перев'язана. Другою медичною пов'язкою вона напевне завдячує Флорі. Та використала для цієї мети все, що було під рукою, переважно шнури від штор. А на довершення енергійно зав'язала рот своєї жертви делікатно вишитою скатертиною.

Я розплутую скатертину і виймаю запхнутий у рот Віолетти рушник. Вона кілька разів жадібно вдихає повітря, — рефлекс, добре знайомий мені, — і лише після цього вимовляє безпомічним кволим голосом:

— Яка жахлива жінка!.. Вимучила мене, пригрозила, що задушить, примусила сказати їй про тайник, а потім дивіться що зі мною зробила й покинула, наче якийсь клунок.

— Справді жахлива жінка, — погоджуюсь я. — Однак вона у порівнянні з вами — просто ангел.

— Але в мене не було іншого виходу, пане Лоране! — каже з чарівною наївністю це миле створіння. — Що я могла зробити голими руками проти всіх цих людей, які обложили мене?..

— А як ви здогадалися, що облога перенесеться саме сюди?

— Ну, дуже просто: Кьоніг уже мене випитував. А якось і ваша Розмарі набралася нахабства піти до моєї приятельки тут, у Лозанні, щоб дізнатися, де я мешкаю… Та, звичайно, не настільки наївна, щоб сказати їй, але коли така, як Розмарі, почне розпитувати скрізь, то обов'язково добереться до будинку… Того ж таки дня й ви у кондитерській завели мову на цю тему. Отже, я мусила розібратися, що вас так притягує сюди… А головне — де саме те, що вас притягує. Бо я сама не бачила, де воно могло бути сховане… Отож я вирішила знову перебратися сюди…

— І на всяк випадок накласти на ногу гіпсову пов'язку…

— А ви б так не зробили? Розуміючи, що чим беззахиснішим виглядаєш, тим менше небезпеки нападу на тебе.

— Цілком логічно, — зізнався я. — І зовсім логічно закрили нас у тій дірі, аби ми згнили…

— А що я мала робити?.. У мене не було іншого виходу…

— Ви надмірно хитра, мила дитино. А надмірно хитрі кінець кінцем завжди втрачають, просто від цієї надмірності…

І рушаю до виходу.

— Ви так і кинете мене?.. — починає плакати жінка.

— Так. Лише з почуття милосердя. Бо ви якраз у такому стані виглядаєте беззахисною. І не намагайтеся лізти туди, де вас обов'язково розірвуть.

Навряд чи треба пояснювати, що, розмовляючи, я скористався можливістю роздивитись через вікно, яка обстановка надворі. Невеличкий газон між будинком і деревами пустий. Збоку стоїть «опель» Флори, але він порожній.

Я вискакую надвір з наміром покористуватися машиною німкені — звичайно, тимчасово. Але не встиг я зробити й кількох кроків, як чиясь могутня рука хапає мене ззаду за шию, а друга вчеплюється у мою правицю, очевидно, наміряючись зламати її.

— Ви вже йдете? — чую я хрипкуватий голос. Голос Брунера.

— Вгадали, — відповідаю спокійно. — Мені вже починає ставати нудно. І не ламайте мою руку, я вас прошу. Це зовсім зайве для нас обох.

— Особливо для вас… — ричить німець.

Він усе-таки ослабив кліщі, очевидно, обеззброєний моєю спокійною поведінкою.

— Я відпущу вас, Лоране. Ви знаєте, що я проти вас нічого не маю. Однак лише після перевірки. Підніміть руки і стійте тихо.

Я слухняно піднімаю руки і, поки він обмацує мене, пояснюю:

— Якщо ви шукаєте діаманти, запевняю, що не знайдете. В цей момент вони вже, очевидно, у руках вашої приятельки. Я виконав свою обіцянку, Брунере.

— Не розжалоблюйте мене, Лоране. І тримайте руки вище, — знову ричить німець, переходячи від поверхового обмацування до справжнього обшуку.

— Тільки, прошу вас, не забирайте касетки…

— Потрібні мені ваші касетки…

— Що ж до пістолета, то я готовий вам його відступити. Правда, це пістолет Бентона, але він і вам може знадобитися.

— Не виключено, — погоджується німець, забираючи пістолет.

У цю мить фізико-хімічні реакції в його лінивому мозку встигають переробити зміст тільки що почутого прізвища.

— Бентон? Де він?

— Внизу з Флорою, — пояснюю я. — Але можете не боятися: в даний момент роги вам не загрожують. Що ж до діамантів…

— Досить натякати! — кричить Брунер. — Говоріть, Лоране, діаманти справді там? Там чи ні?

— Ви що, глухі? Здається, я зрозуміло висловився: і діаманти там, і Флора там, і Бентон там!

Моє роздратування, очевидно, досить переконливе, як і вміст кишень, тому що німець залишає мене і вривається в будинок. Я, в свою чергу, звичайно, кидаюсь до «опеля», однак мене чекає невеличке розчарування: ключів нема. Славнозвісна німецька кмітливість…

Проте я поспішав до машини не зовсім даремно: це дає мені можливість сховатися біля неї якраз за дві-три секунди перед тим, як на газон влітає інша машина. На цей раз «сітроен». І, здається, добре знайомий.

Двоє пасажирів «сітроена» вискакують і мчать до входу. Наскільки я встигаю угледіти, перший — Кьоніг, а другий Тім чи Том, скоріше Том, бо він був шофером. Через рік-другий я, можливо, почав би вже розрізняти цих метисів.

Я поспішаю до «сітроена», сподіваючись, що метиси не такі акуратні, як німці, але