Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

    На верхньому ярусі палацу Часу Ліада та Ліан сиділи біля непритомної Арел. Вони не намагалися і не могли оживити її. Поруч на постаменті лежали тіла дівчини та юнака, вони теж не подавали ознак життя.
    Раптом небо прорізав яскравий спалах і у гуркоті щось впало. Здригнувся Ліада підвела голову і побачила страшну істоту. До їхнього палацу наближався Золотий Дух у втіленні - Гармонія.
    Зробивши крок назад, дівчина закричала, впавши навколішки і закривши голову руками. Вона відчувала, як у жилах замерзає кров. За цим палацом промайнула ще одна хвиля чарівної сили, збивши з ніг Ліана. Переляканий хлопець дивився на смерть, яка наближалася. 
    – Ми хотіли допомогти! - закричала Ліада, борючись із панікою. – Ми не хотіли, щоб так вийшло!
    Здавалося, час уповільнився у цей момент. Золотий Дух, не зустрічаючи перешкод, промчав колонним залом і підлетів до них.
    Брат з сестрою не в змозі витримати світло, що виходило від цієї істоти, замружилися, готуючись померти. Але цього чомусь не сталося.
    Тіло Арел здригнулося і злетіло в повітря, ніби лялька, а Золотий Дух подібно до стріли пронизав її наскрізь.
    Стіни палацу затремтіли, але вистояли. Не зменшуючи швидкості, крилата Гармонія вирвалася за межі палацу і… зникла в яскравому спалаху.
    Тілом Арел наче пройшов електричний заряд. Вигнувшись дугою, вона звалилася на кам'яний стіл, і раптом широко розплющила очі.
    – Арел!
    - Пані!
    Не вірячи своєму щастю, кинулися до неї брат із сестрою. Змучена старістю та хворобами жінка лежала, розкинувши руки та шепотіла.
    - Гармонія.
    Обернувшись, Ліан побачив, що тіла Ради з Альбрехтом зникли. Вони спочатку страшенно перелякалися, але потім додумалися подивитися у дзеркало.
    Поки сестра була біля Арел, Ліан перетнув кімнату, спустився гвинтовими сходами на поверх нижче. І тільки тепер він зміг розглянути всю шкоду, що приніс Золотий Дух. На Свериді панував хаос. Все було у вогні крім гори де знаходився палац Володарки Часу. Звідусіль долинали стогін та крики. Це був кінець для Свериду.
    Ліан похитнувся. Він прожив тут не одне століття, і хоч не міг назвати це місце своїм домом йому було боляче та прикро. Сльози одна за одною скочувалися по його щоках.
    Намагаючись не дивитися на розруху Ліан побіг до дзеркала, щоб наступної миті побачити в дзеркальній гладі спалах що розсікав небо і силуети двох людей на вершині оборонної стіни.
* * *