Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

можна і так назвати, ага,— мовила вона.— Я дізналася, шо він навідується до однієї місцевої повії. Хтось із її дітей вибовкав мені, шо Бреннер ходить до неї шотижня. І я подумала: ну все, попався, старий брудний покидьок. Він збирався на пенсію. Я знала, шо він не схоче безславно закінчити свою кар’єру. Одного дня я пішла до нього в кабінет і сказала, шо я все знаю. У нього мало інфаркт не стався,— мовила Дженіс зі злобною посмішкою.— Я йому сказала, як можна змусити мене тримати рота на замку, і попросила виписати мені деякі ліки. Він усе виписав, як овечка. Потім я ше багато років використовувала те, шо підігнав мені Бреннер.

— А повією була Бетті Фуллер, так?

— Ага,— підтвердила Дженіс.— Я так і думала, шо ви рознюхаєте.

— Бреннер справді чіпав Дебору Аторн?

— Ні. Він після народження Самайна лише перевіряв її шви, ось і все.

— А навіщо Клер Спенсер розповіла мені цю історію? Щоб напустити трохи туману?

Дженіс знизала плечима.

— Не знаю. Я гадала, може, ви подумаєте, шо Бреннер — збоченець і Марго довідалася, шо він чіпляється до пацієнток.

— А в Бреннеровому горнятку справді була капсула аміталу?

— Ні,— сказала Дженіс.— Вона була в горнятку Айрін... це була дурість,— нахмурила вона біло-рожеве чоло. Погляд круглих синіх очей пробігся світлинами жертв на стіні, потім упав на вікно й перемістився назад на Страйка.— Дарма я це зробила. Іноді я ходила по краю. Безглуздо ризикувала. Одного дня Айрін у реєстратурі дратувала мене, фліртувала з... ну, просто фліртувала,— сказала Дженіс,— отож я принесла їй горнятко чаю з парочкою капсул. Вона сті’ки базікає, аж іноді кортить її придушити, і мені просто хтілося, шоб вона бодай ненадовго заткалася. Але вона не встигла випити чай, він остигнув... Коли я трохи охолола, то навіть зраділа. Забрала горнятко і хтіла вимити, але Марго підкралася ззаду в своїх балетках. Я намагалася заховати горнятко, але вона все побачила.

Я думала, вона мене викаже, тому довелося випередити її. Отож я пішла просто до лікаря Ґупти і сказала, шо знайшла капсулу в чаї лікаря Бреннера, а ше сказала, шо він, на мою думку, замовляє забагато ліків, отож він, певно, підсів на них. А шо мені ше було робити? Ґупта був милий, але боягузливий. Побоювався Бреннера. Я подумала, шо він навряд чи вимагатиме пояснень у Бреннера, і він справді не пішов, але, якшо чесно, я знала: навіть якби він пішов, Бреннер радше б зізнався в неіснуючій залежності, ніж ризикнув комусь розповісти про свою брудну інтрижку з Бетті Фуллер.

— А Марго справді переймалася через те, як померла мати До

рогі Оукден?

— Ні,— знову мовила Дженіс.— Але ж я мала шось вам сказати, правда?

— Ви просто геній заплутування,— зронив Страйк, і Дженіс легенько порожевіла.

— Я завжди була розумна,— пробурмотіла вона,— але жінці це не допомагає. Ліпше бути гарненькою. Коли ти вродлива, життя у тебе складається краще. Чоловіки завжди упадали за Айрін, а не за мною. Вона могла цілий вечір верзти дурниці, але їм вона все одно подобалася більше. Я була не те шоб негарна... просто не мала того, шо подобається чоловікам.

— Коли ми вперше познайомилися з вами двома,— сказав Страйк, проігнорувавши ці слова,— я подумав, що Айрін хотіла, щоб ви двоє прийшли на бесіду разом, аби ви не вибовкали її секретів, але все було навпаки, правда? Ви хотіли бути присутні, щоб контролювати те, що скаже вона.

— Ну, так,— знову зітхнула Дженіс,— але не дуже добре я впоралася, еге ж? Вона патякала наліво і направо.

— Скажіть мені, Чарлі Рамедж справді бачив зниклу жінку в Лемінгтон-Спа?

— Ні. Мені просто хтілося переключити вашу увагу, шоб ви поменше думали про те, як Марго мне Кевові живіт. Чарлі Рамедж сказав мені, шо бачив Мері Фланаґан на сільському цвинтарі у... десь у Вустерширі, здається. Я знала, шо цього ніхто не заперечить, знала, шо він помер, і знала, шо він постійно вигадував небилиці, ніхто з його знайомих не пригадає чергову його байку.

— А згадка про Лемінгтон-Спа мала спрямувати мою увагу на Айрін і Сатчвелла?

— Ага,— підтвердила Дженіс.

— Це ви підсипали ліки в термос Вілми Бейліс? І тому працівникам клініки вона здавалася п’яною.

— Так, це я.

— Навіщо?

— Я вже казала вам,— нетерпляче мовила Дженіс,— сама не знаю, навішо я це роблю, просто роблю... Хтілося подивитися, шо з нею буде. Я люблю знати, чому відбувається те чи те, навіть коли іншим це не цікаво... Але як ви до цього додумалися? — запитала вона вимогливо.— Ні Талбот, ні Лосон і не запідозрили нічо’.

— Лосон, може, й ні,— відповів Страйк,— а от Талбот, думаю, запідозрив.

— Та ні, не може бути,— миттю заперечила Дженіс.— Та він танцював під мою дудку.

— Щодо цього я не впевнений,— сказав Страйк.— Він залишив дуже дивні нотатки, і в них він повертався постійно до смерті Скорпіона, або Юнони,— це прізвиська, які він дав Джоанні Гам-монд. Сім допитів, Дженіс. Думаю, він підсвідомо знав, що з вами щось не те. Він багато разів згадує отруту,— думаю, це засіло в нього в голові через те, як померла Джоанна. В одному місці (вчора ввечері я знову перечитував його нотатки) він переписав довгий опис «королеви чаш» з карт таро. Оті слова, що вона є віддзеркаленням того, хто на неї дивиться. «Роздивитися істиннну її подобу вкрай важко». А тої ночі, коли його забрали в лікарню, він марив про демоницю з кубком у руці та ще сімома в неї на шиї. Він був занадто хворий, щоб пов’язати всі свої підозри, але його підсвідомість і далі намагалася підказати йому, що ви не та, за кого себе видаєте. В одному місці він пише: «Невже Цетус має рацію?»