Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

М а р т а

(убирає її)

             Щаслива ти, вродлива ти!

М а р ґ а р и т а

Коли б їх на вулицю одіти

Або до церкви отак сходити.

М а р т а

А ти сюди приходь частіш

Вбиратись нишком в ці оздоби.

Хоч перед дзеркалом щаслива посидиш,

Мені до любої вподоби.

А там, при нагоді, в святковий день якраз

Щось зможеш одягти і людям напоказ —

Каблучку, ланцюжок чи перлів там разок,

А матері якихсь накажемо казок.

М а р ґ а р и т а

Від кого ж ці обидві скриньки?

Якісь непевні базаринки!

Хтось стукає.

Ох, чи не мати? Куди ж це діть?

М а р т а

(визирає)

Ні, пан чужий якийсь. Ввійдіть!

М е ф і с т о ф е л ь

(увіходить)

Даруйте, пані, що так заходжу

І, може, пані у чімсь тривожу.

(З пошаною відступає перед Маргаритою).

Я Марту Швертляйн хтів спитати.

М а р т а

Це я. Що має пан казати?

М е ф і с т о ф е л ь

(тихо до неї)

Прошу пробачення; у вашмості

Сидять такі вельможні гості,

То, може, я собі піду,

А по обіді знов зайду.

М а р т а

(вголос)

От тобі, дочко, й даровизна:

Пан за шляхтянку тебе визнав.

М а р ґ а р и т а

Ні, я собі з простих міщан,

До мене дуже добрий пан;

Усе це вбрання — не моє.

М е ф і с т о ф е л ь

Ні, крім вбрання, іще щось є;

І погляд ваш, і ввесь ваш склад!

То можу лишитись? Дуже рад.

М а р т а

То що ж приніс нам любий гість?

М е ф і с т о ф е л ь

Гай, гай! Не дуже веселу вість!

Не тим би я хотів послужити:

Ваш чоловік наказав довго жити.

М а р т а

Помер? Мій голуб? Бідна я!

Мій муж помер! Ой смерть моя!

М а р ґ а р и т а

Ох, тітонько, не плачте, ну…

М е ф і с т о ф е л ь

Слухайте ж повість оцю сумну!

М а р ґ а р и т а

Краще зовсім ні з ким не кохатись,

Ніж після смерти до смерті вбиватись

М е ф і с т о ф е л ь

В радощах горе, і радощі в горі.

М а р т а

То як же вмер він, розкажіть!

М е ф і с т о ф е л ь

Він при Антонівськім соборі

У місті Падуї лежить,

Край велеліпної святині

Спить вічним сном у домовині.

М а р т а

А що ж мені він передав?

М е ф і с т о ф е л ь

Та побажання все побожні:

Він триста панахид одправить наказав;

Кишені ж геть були порожні.

М а р т а

Як! Ні гостинця? Ні шага?

Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга,

Щось для домівки відкладає,

Хоч сам старцює, голодає.

М е ф і с т о ф е л ь

Мадам, я спочуваю вам;

Та марнотратником не був ваш муж ніколи.

В своїх гріхах він каявся вже й сам,

Нещасної украй зазнавши долі.

М а р ґ а р и т а

І випаде ж такий талан гіркий!

Молитимусь і я за його упокій.

М е ф і с т о ф е л ь

Таку дитину чемну й любу

Хоч зараз повести до шлюбу.

М а р ґ а р и т а

Ох, ні! Це буде не тепер.

М е ф і с т о ф е л ь

Коли не муж, то кавалер

Без краю буде раювати —

Таку красуню милувати.

М а р ґ а р и т а

Такого не ведеться в нас.

М е ф і с т о ф е л ь

Але трапляється не раз.

М а р т а

Доказуйте ж!

М е ф і с т о ф е л ь

                 Так я йому догледів смерті

Не те щоб на гною — на мéрві перетертій.

Та, як християнин, він, каючись, помер.

«Як я клену, сказав, себе тепер,

Що так подавсь знеобачки в дорогу,

Худобу кинувши і жіночку-небогу!

Мені та згадка — гострий ніж.

Коли б мені простила жінка мила…»

М а р т а

Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила!

М е ф і с т о ф е л ь

«Та свідок Бог! Вона жила грішніш!»

М а р т а

Та бреше ж він! У смертний час брехати?

М е ф і с т о ф е л ь

Так, це було й по ньому знати,

Що то була вже маячня.

«Недбальство, мовив він, моя найменша хиба;

Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба,

Та не було такого дня,

Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі».

М а р т а