Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Це що означає на місцевому діалекті? – розсміялася Кіра.

– Те саме, що й на усіх інших. Ця особлива порода, мабуть, зустрічається скрізь. Одні так і ходять у неодружених, інші раз-другий побували у шлюбі і після скандального розлучення залишилися на мілині… Тримаються вони, як правило, дуже нахабно. І все життя до одурі крутять романи, не втомлюючись скрізь розповідати, які ж стерви були їхні дружини. Послухати їх, то вони досі не одружувалися, бо не могли знайти собі «гідну» жінку. Насправді одружуватися вони зовсім не прагнуть – їх більше влаштовують тимчасові уподобання.

– Вичерпний опис, – посміхнулася Кіра. – Послухаємо, що він сам про себе розповість, і тоді вирішимо, чи вписується він у твою схему.

Мати знизала плечима:

– Підозрюю, що так і виявиться, як це не сумно. 

Кіра зітхнула:

– То ти не заперечуєш, якщо я завтра на обід відлучуся?

– Тобі потрібен дозвіл?– всміхнулася мати.

– В якомусь сенсі…

Кіра ще сама не вирішила, чи варто йти. Олександр здавався їй симпатичним, привабливим… «Усього безневинний обід», – сказала вона собі.

– Іди, розважишся. Це тебе ні до чого не зобов'язує. На вигляд він хлопець пристойний.

– Навіть якщо насправді "професійний спокусник"?

– І що? Він тебе не під вінець веде. Пообідаєте – і все. Тобі нема чого боятися. А заразом попрактикуєшся.

– У чому?

– У відносинах із чоловіками. – прямо заявила мати. – Десять років, що ти прожила одна, верніше в шлюбі із його величністю бізнесом, тобі на користь не пішли. І ти, схоже, геть забула яка вона – чоловіча порода… Чи не так? 

Кіра прекрасно зромуміла на що натякає мати, але анітрохи не образилася:

– Так, мам, це правда… Мені здавалося, що я за ці роки обросла бронею, яку ніхто не зможе прокусити. Але всередині броні виявилося так самотньо… так самотньо, мам, ти навіть не уявляєш як… І от я вирішила, вийти з моєї броньованої шкарлупи, і одразу обпеклася. Обпеклася як школярка, як нерозумне дівчисько…

– Не треба так доню. Ти насправді доросла жінка і у тебе скоро буде дитина, якою ти сама можеш опікуватися, хіба це не чудово? Але така жінка, як ти, Кіра, заслуговує на те, щоб мати поруч гідну людину. А якщо ти нікуди не ходитимеш, як ти її знайдеш?

– У мене вже одного разу була «гідна людина», – сумно відповіла Кіра.

– Просто він виявився не таким вже й гідним.

– Мабуть…

Мати погладила Кіру по руці.

– Не переймайся, якщо тобі не сподобається обід з цим Олександром, то зможеш компенсувати його компанією з одним хлопцем, який буде серед наших завтрашніх гостей. 

– З хлопцем?– Кіра не приховувала подиву.

– Так, хлопець – твій ровесник. У нас завтра буде татків старий друг, який теж мешкає на Маямі. То до нього в гості приїхав син, і коли він взнав, що ти у нас гостюєш – теж напросився у гості... Едік Маслов – твій сокурсник, син старого Маслова…

У Кіри затремтіли руки, і вона швидко затисла їх колінками, щоб не побачила мати. 

Кіра думала, що це ім’я назавжди викреслене з її життя, з її серця, з її долі... Воно не мало через стільки років викликати в неї взагалі жодних емоцій! Принаймні вона так думала. Але.. Едік Маслов… кохання її юності. Справжній батько її Карини, і про це не знає ніхто в цілому світі… Кіра навіть не могла уявити, що їй очікувати від цієї зустрічі…

 “А може й добре, що я їду на обід з Фрайманом? Може мені взагалі не варто бачитися з Едіком? Дідько…”