Читати книгу - "І не лишилось жодного"

«Господь береже свою паству». «Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає…» Зараз був день – не було жодного жаху. «Ніхто з нас не залишить цей острів». Хто це сказав? Генерал Макартур, звичайно, чий кузен одружився з Елсі Макфірсон. Здається, його це не хвилювало. Здавалось, власне, він це схвалював! Дивно! Це майже нечестиво так вважати. Деякі люди так зневажливо ставляться до смерті, що вони, власне, згубили своє життя. Беатрис Тейлор… Минулої ночі Беатрис їй наснилася… наснилось, що вона стояла надворі, притиснувши обличчя до вікна, й стогнала, благала, щоб її впустили. Та Емілі Брент не хотіла впустити її всередину. Тому що, якби вона це зробила, сталося б щось жахливе…

Емілі, здригнувшись, прийшла до тями. Та дівчина дивилась на неї дуже дивно. Вона жваво промовила:

– Усе готове, чи не так? Віднесімо сніданок.

VI

Сніданок був дивним. Усі вели себе дуже люб’язно.

– Подати вам іще кави, міс Брент?

– Міс Клейторн, шматок шинки?

– Іще одну грінку?

Шестеро людей, усі на вигляд – витримані та нормальні.

А всередині? Думки, що бігли по колу, як білка в клітці…

«Що далі? Що далі? Хто? Котрий?»

«Чи це спрацювало б? Цікаво. Варто спробувати. Якщо буде час. Боже, якщо буде час…»

«Релігійна манія, це таки щось… Дивлячись на неї, проте, важко повірити… Можливо, я помиляюсь?»

«Це божевілля, усе божевілля. Я божеволію. Зникла вовна… червоні шовкові штори… не має сенсу. Не розумію…»

«Триклятий дурень, повірив кожному моєму слову. Це було легко… Та мені варто бути обережним, дуже обережним.»

«Шість маленьких порцелянових фігурок… лише шість… скільки їх залишиться до вечора?»

– Кому останнє яйце?

– Повидло?

– Дякую, вам хліба врізати?

Шестеро людей, що поводяться цілком нормально за сніданком…

Розділ дванадцятий

I

Трапеза завершилася.

Суддя Ворґрейв прокашлявся. Він промовив тихим беззаперечним тоном:

– Бажано було б, гадаю, зібратись, щоб обговорити ситуацію. Скажімо, за півгодини у вітальні?

Усі висловили згоду.

Віра почала збирати зі столу.

Вона сказала:

– Я зберу та помию посуд.

Філіп Ломбард звернувся до неї:

– Ми все принесемо до буфетної для вас.

– Дякую.

Емілі Брент, що підводилась на ноги, знову сіла. І сказала:

– Ой лихо.

Суддя запитав:

– Щось сталося, міс Брент?

Емілі мовила, виправдовуючись:

– Перепрошую. Я хотіла б допомогти міс Клейторн, та не знаю, чи зможу. Голова запаморочилась.

– Запаморочилась, еге ж? – до неї підійшов лікар Армстронґ. – Це природно. Запізнілий шок. Можу вам дещо дати, щоб…

– Ні!

Це слово вибухнуло в її устах, наче бомба.

Усі відсахнулись. Лікар Армстронґ почервонів.

Без сумніву, страх і підозра відбились на її обличчі.

Він напружено вимовив:

– Як бажаєте, міс Брент.

Вона сказала:

– Не маю наміру приймати нічого, нічого взагалі. Просто посиджу тут, доки мине запаморочення.

Вони завершили прибирати зі столу після сніданку.

Блор запропонував:

– Я дуже домашній чоловік. Я вам допоможу, міс Клейторн.

– Дякую.

Емілі Брент залишили на самоті сидіти в їдальні.

Деякий час вона ще чула притишені голоси з буфетної.

Запаморочення минало. Вона почувалась млявою і, здавалося, заснула б просто зараз.

У вусі почало дзижчати… чи щось насправді дзижчало в кімнаті?

Вона подумала: «Наче бджола… джміль».

І одразу побачила бджолу. Та повзла по шибці.

Віра Клейторн говорила про бджіл сьогодні вранці.

Бджоли та мед…

Вона полюбляла мед. Мед у сотах, і самій його процідити крізь марлеву торбинку. Кап, кап, кап…

Хтось був у кімнаті… хтось мокрий, і з нього капало… Беатрис Тейлор вийшла з річки…

Їй потрібно лише повернути голову, щоб побачити її.

Та вона не могла повернути голови…

Якби вона закричала…

Та вона не могла кричати…

Нікого не було в домі. Лише вона одна…

Вона почула кроки, м’які кроки, що тяглись позаду неї. Хиткі кроки утопленої дівчини…

Вона відчула у ніздрях мокрий запах сирості…

На шибці бджола дзижчала… дзижчала…

І потім вона відчула укол.

Жало бджоли у неї на шиї…

II

У залі всі чекали на Емілі Брент.

Віра Клейторн озвалася:

– Піти по неї?

Блор швидко зупинив її:

– Хвилинку.

Віра знову сіла. Усі запитально подивились на Блора.

Він сказав:

– Послухайте, шановні, у мене така думка: у нас немає причини шукати автора тих смертей поза межами їдальні на даний момент. Можу присягнутись, що ця жінка – саме та, хто нам потрібен!

Армстронґ спитав:

– А мотив?

– Релігійна манія. Що ви на це скажете, лікарю?

Армстронґ відповів:

– Цілком можливо. Мені нічого сказати всупереч. Та, звичайно, у нас немає доказів.

Віра промовила:

– Вона себе дивно вела у кухні, коли ми готували сніданок. Її очі… – вона здригнулась.

Ломбард заперечив:

– Ви не можете її судити по цьому. Ми всі зараз стали трохи дивними!

Блор продовжував:

– Є ще дещо. Вона єдина не дала жодних пояснень після того, як прозвучав грамофонний запис. Чому? Тому що в неї не було жодних пояснень.

Віра заворушилась у кріслі. Сказала:

– Це не зовсім правда. Вона розповіла мені… пізніше.

Ворґрейв запитав:

– Міс Клейторн, що вона вам розповіла?

Віра повторила розповідь про Беатрис Тейлор.

Суддя Ворґрейв висловив думку:

– Абсолютно прямолінійна розповідь. Особисто я з легкістю її прийняв би. Скажіть, міс Клейторн, чи було схоже на те, що її турбувало почуття вини чи каяття щодо цієї справи?

– Жодного, – сказала Віра. – Вона була цілковито незворушна.

Блор промовив:

– Тверде серце, наче кремінь, у цих праведних старих дів! Заздрість бере!

Суддя Ворґрейв нагадав:

– Уже за п’ять одинадцята. Гадаю, нам час покликати міс Брент до нашої таємної ради.

Блор спитав:

– Ви не маєте наміру вжити заходів?