Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Я подивився на землю. Щось було на тому місці, де він тільки-но стояв. Малюнок. Сліпучо-білий на тлі темної під’їзної доріжки. Чоловічок, наполовину поглинутий розбурханими хвилями, здійняв одну руку, ніби комусь махав. Ні, — подумав я. — Він не махав. Він тонув. То був не простий малюнок — то був крейдяний чоловічок.

Я здригнувся усім тілом.

— Едді!

Я кинувся всередину і постарався якомога тихіше зачинити за собою двері.

— Усе гаразд, мамо. Я просто хотів пити.

— Ти не відчиняв задніх дверей?

— Ні, мамо.

— Ну то пий і йди спати. Завтра до школи.

— Добре, мамо.

— Славний хлопчик.

Я замкнув двері. Пальці мої так тремтіли, що мені не одразу вдалося перекрутити ключа в замку. Потому я піднявся нагору, скинув мокрі піжамні штани і запхав їх до кошика з брудною білизною. Натягнув чисті штани й заліз під ковдру. Та я не спав, протягом тривалого часу я не міг заснути. Я лежав і дослухався, чи не почую знову звук камінця у вікні або ж повільного ляпання мокрих ніг на сходах.

У якийсь момент, десь тоді, коли надворі вже почали цвірінькати пташки, я нарешті задрімав. Ненадовго. Я рано прокинувся. Раніше за маму з татом. Я відразу побіг униз і розчахнув задні двері, сподіваючись, без найменшої надії, що то був лише сон. Мертвого Шона Купера не було. Не було й…

Крейдяний чоловічок нікуди не подівся.

— Агов, гівняний вилупку. Хочеш скупатися? Ну ж бо, вода просто вбивча.

Я міг залишити його. Мабуть, краще б я його залишив. Натомість я схопив відро, яке стояло під умивальником, і набрав у нього води. Я вилив усе на малюнок, повторно топлячи крейдяного чоловічка в холодній воді й залишках мильної піни.

Я намагався переконати себе, що малюнок зробив хтось із моїх друзів. Гладкий Ґев, а може, Гоппо. Хтось із них вирішив так жорстоко зі мною пожартувати. І лише напівдорозі до школи до мене дійшло. Кожен з нас мав свій колір крейди. Гладкий Ґев червону, Металевий Міккі блакитну, Гоппо зелену, Ніккі жовту, а я помаранчеву. Жоден із нас не малював білою крейдою.

2016 рік

Мама телефонує якраз перед обідом. Вона завше примудряється телефонувати у найбільш незручний момент і сьогодні теж не зрадила свою звичку. Я міг би не відповідати і залишити дзвінок голосовій пошті, але мама ненавидить голосову пошту й від цього буде роздратованою, коли говоритиму з нею наступного разу, тому я неохоче натискаю «прийняти виклик».

— Алло.

— Алло. Ед?

Я незграбно виходжу з класу в коридор.

— Усе гаразд? — питаю я.

— Звісно. Чому ти питаєш?

Тому що мама ніколи не телефонує просто так. Якщо вона вже телефонує, значить, є якась причина.

— Не знаю. Ти добре почуваєшся? Як там Джеррі?

— Прекрасно. Ми щойно пройшли процедуру детокс зі свіжовичавленим соком, тож зараз обоє сповнені енергії.

Я впевнений, що ніколи раніше мама не вживала словосполучення «сповнені енергією» і ще кілька років тому навіть не подумала б про детокс зі свіжовичавленим соком. Доки тато був живий. Це все заслуга Джеррі.

— Чудово. Слухай, мамо, я тут трохи зайнятий, тому…

— Тільки не кажи, що ти на роботі, Еде.

— Ну…

— Зараз же канікули.

— Знаю, але в наш час це слово вже оксиморон.

— Не дозволяй їм себе експлуатувати, Еде. — Вона зітхає. — Життя не обмежується роботою.

Знову ж таки, раніше мама ніколи б такого не сказала. Робота була її життям. А потім тато занедужав, і відтоді сенсом її життя стало піклування про нього.

Я розумію, що все, чим вона переймається зараз, — включно з Джеррі, — є спробою надолужити згаяні тоді роки. Я її не звинувачую. Я звинувачую себе.

Якби я одружився і створив сім’ю, можливо, тоді її життя наповнювало б щось інше, а не чортовий детокс зі свіжовичавленим соком. Можливо, моє життя теж наповнювало б іще щось, окрім роботи.

Утім, не це хоче почути моя мама.

— Знаю, — кажу я. — Ти маєш рацію.

— От і добре. Слухай, Еде, тобі варто спробувати пілатес. Буде корисно для твого хребта.

— Я подумаю.

Навіть не збираюся.

— Гаразд, не затримуватиму тебе, якщо тобі ніколи. Я лише хотіла попросити тебе про маленьку послугу.

— Добре.

— Ми з Джеррі надумали вирушити в тижневу подорож у автобудинку.

— Гарна ідея.

— Але наш постійний доглядач кота цього разу нас трохи підвів.

— О ні.

— Еде! Ти ж начебто любиш тварин.

— Люблю. Просто Пушинка чомусь мене ненавидить.

— Дурниці. Це ж кицька. Нікого вона не ненавидить.

— Це не кицька, а пухнаста соціопатка.

— То ти можеш приглянути за нею кілька днів чи ні?

Я зітхаю.

— Так. Можу. Звичайно.

— Добре. Я привезу її завтра вранці.

Угу. Чудово.

Я завершую дзвінок і повертаюся до класу. Худорлявий підліток із темним волоссям, що гладкими пасмами спадає йому на обличчя, ліниво розвалився на стільці, закинувши ноги на парту, жує жуйку і тицяє щось у своєму телефоні.

У Денні Меєрса я викладаю англійську. Він буцімто розумний хлопець — принаймні в цьому мене намагаються переконати директор школи і його батьки, які, що вельми цікаво, товаришують із нашим директором, а також кілька членів шкільної ради. Я в цьому не сумніваюся, але поки що у своїх роботах він жодного разу не підтвердив їхніх слів.

Та його батьки й директор школи, певна річ, хочуть почути зовсім інше. Вони вважають, що Денні потребує особливої уваги. Денні не може проявити себе через «універсальну для всіх» систему сучасної державної освіти. Він має виняткові розумові здібності, проте легко відволікається, а крім того, дуже вразливий. Бла-бла-бла.

Отож зараз Денні проходить так звану «інтервенцію». Це означає, що його записали на додаткові заняття під час канікул і я маю надихнути його, залякати чи вмовити, себто будь-яким чином змусити отримувати ті оцінки, які, на думку його батьків, він мусив би насправді мати.

Іноді такі додаткові заняття дають результат, особливо дітям, які наділені непересічними здібностями, але не можуть проявити себе на уроках. Однак часто це гайнування і мого часу, і часу учня. Я не з тих людей, які легко опускають руки, та я реально оцінюю ситуацію. Я не містер Чіпс[12]. Якщо вже мені випало проводити додаткові заняття, я хотів би навчати учнів, котрі хочуть учитися. Учнів, які зацікавлені й