Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Нічні події, здається, не пішли на користь ні керівникові копачів, ні низенькому вченому. Сондерсове стурбоване обличчя аж посіріло, а з підборіддя стирчала щетина. На ньому був той самий пожмаканий костюм, що й учора. Джоплін, здається, почувався ще гірше: його очі були червоні від гніву та відчаю. Він стривожено чухав свою чуприну й моргав на нас із-за своїх маленьких окулярів. Лупа, ще помітніша, ніж досі, лежала на його плечах шаром сивого снігу.
— Просто жах! — волав він. — Нечувано! Украли таку цінну річ! Як огидно! Як мерзенно!
— А ще й поранили того бідолашного хлопчину з нічної варти, — нагадала я.
Учений не звернув на мене жодної уваги. Сондерс, одначе, спохмурнів:
— Навряд чи це нечувано, Альберте. Крадіжки в нас траплялись і раніше. Безпека в нас — наче те сито: самі дірки. Що, скажіть мені, сталось нового, крім шарварку й гамору по всіх усюдах? ДЕПРІК лютує, агенти снують довкола, як мухи!
Джоплін пирхнув:
— Я ж казав тобі, Поле: залишити домовину під надійною охороною! Один хлопчина біля дверей — хіба цього достатньо? А ти не послухав! Ти ніколи мене не слухаєш. Я хотів повернутись, щоб перевірити того хлопця, але ж ти сказав...
— З вашої ласки, ми хотіли б оглянути каплицю, — розцвів в усмішці Локвуд.— Супроводу нам не треба. Ми знаємо дорогу.
— Я не певен, що ви знайдете там щось таке, чого не знайшли інші, — сумно промовив Сондерс. — Ви розумієте, що це хтось із своїх? Напевно, хтось із нічної варти! От невдячні жебрацюги! Я ж їм плачу такі гроші!
Локвуд поглянув на кількох підлітків з нічної варти, яких саме допитував Нед Шоу. Навіть із такої відстані було чути його розлючений голос.
— Бачу, що їм зараз непереливки, — зауважив Локвуд. — Дозвольте поцікавитись, чому ви підозрюєте саме їх?
Сондерс пирхнув:
— Що ж тут дивного, пане Локвуде? Ви тільки погляньте! Ось каплиця, до якої можна увійти лише цими сходами. Просто перед нею — наш табір. До світанку, коли було скоєно крадіжку, більшість нічних вартових повернулися до табору. А кілька підлітків, як і завжди, тинялися біля вогнищ. Як злочинці могли прослизнути повз них непоміченими? Ось чому Кіпс вважає, що тут замішаний хтось із нічної варти!
— Чому ви думаєте, що злодії йшли саме повз табір? — запитала я.
— Це дорога до Західної брами, дитинко. До єдиного виходу з кладовища, відчиненого вночі! Всі інші брами замкнено, а огорожа надто висока, щоб через неї можна було перелізти.
Пан Джоплін, який досі не втручався до розмови й дивився, прикусивши губу, вглиб кладовища своїми розчервонілими очима, несподівано обізвався:
— Атож! Я ж радив тобі, Поле, замкнути цю браму! Тоді цієї крадіжки не було б узагалі!
— Ти замовкнеш коли-небудь? — зіпнув Сондерс. — Що тобі до того нікчемного шматка скла?
Джордж тим часом насуплено оглядав дальній куток каплиці, оточений густими кущами.
— Кіпсова версія не має сенсу, — зауважив він. — Злодії могли пролізти тут, із заднього боку каплиці — так само легко, як і повз табір, — і прокрастись цією дорогою до виходу.
— Аж ніяк! — заперечив Джоплін. — Тут працювали ми з Сондерсом. З нами аж до ранку була нічна варта. Ми оглядали іншу ділянку кладовища. Хтось із десятків людей неодмінно помітив би злодіїв!
— Цікаво, — відповів Локвуд. — Що ж, ми будь-що залишимось і все оглянемо. Дякую, вельмишановні панове! Ми раді були зустрітися з вами!
Ми вийшли з каплиці.
— Сподіваюсь, ці два бовдури не вирушать за нами, — прошепотів Локвуд. — Нам потрібні спокій і тиша.
Двері до каплиці було перехрещено двома чорно-жовтими поліційними стрічками ДЕПРІК. Тільки-но ми підійшли, як із-за них, мигаючи від яскравого світла, вилізли Квіл Кіпс та його маленький науковець Бобі Вернон. На Верноні, що визирав з-за величезного планшета з паперами, були гумові рукавички, а на шиї висів здоровенний фотоапарат. Проходячи повз нас, він щось ретельно нотував в електронному записнику, причепленому до планшета.
Кіпс ліниво кивнув нам:
— Тоні, Кабінсе, Джулі! Привіт! — і затупотів сходами вниз.
— Люсі! — крикнула я навздогін йому.
— Краще б дати йому підніжку, — пробурмотів Джордж. — Миле, нівроку, вийде привітання.
— Будь сильніший, Джордже, — хитнув головою Локвуд. — Пам’ятайте: ніяких провокацій!
Ми трохи постояли біля входу в каплицю, оглядаючи місце нападу на бідолашного підлітка з нічної варти. Місце було трохи збоку від табору, й до того ж темне. Нападник, безперечно, підкрався з-за кущів, проліз сходами й зачаївся тут, де його ніхто не міг побачити. Замок на дверях було зламано чимось гострим — можливо, долотом.
Це було все, що нам пощастило виявити надворі. Тож ми втрьох майнули під стрічку, з вуличної спеки — до храмової прохолоди.
Від того часу, як було зроблено фотографію, що її нам показував Барнс, тут нічого не змінилось. Ланцюги, домовина, скорчене тіло доктора Бікерстафа — все було те саме, хіба що труп, на моє превелике полегшення, прикрили брудною рядниною.
Серед білого дня залізна труна здавалася більшою, ніж я її пам’ятала з ночі: величезна, масивна, поїдена іржею. З одного її боку, серед розсипаної солі та залізних стружок, лежала загублена палиця вартового.
Локвуд нахилився над ланцюгами й заходився оглядати кам’яні плити підлоги.
— Злодії присідали тут, біля залізного кола, — говорив він. — Бачите відбитки їхнього взуття в солі? Крадіжка відбулась на світанку — в час, коли Гості майже не з’являються. Проте злодії не дуже сподівались на це. Вони вдарили хлопця, забрали в нього палицю, за її допомогою підважили віко домовини й зняли срібну сітку. Далі вирішили зачекати, що буде. Одначе не сталось нічого. Все було спокійно. Тоді вони ступили в коло й перевернули труну, аж тіло випало на підлогу... — Локвуд примружив очі. — Навіщо, коли можна було просто так узяти дзеркало?
— Може, їм хотілось подивитись, чи немає там чогось іще?— припустив Джордж.
— А може, не хотіли торкатися решток Бікерстафа, — додала я. — Тут я їх розумію.
— Гаразд, годі, — обірвав мене Локвуд. — Будь-що домовину вони перевернули. А от чи було там щось іще... І чи є воно там зараз?
Він перескочив через труп і поглянув у домовину. Далі взяв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Череп, що шепоче, Джонатан Страуд», після закриття браузера.