Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

—Тут є ще дещо, — Локвуд узяв з пояса ліхтарик, увімкнув і мовчки освітив ним кухонні двері. Більшу частину дверей займала запорошена, брудна скляна панель. На ній видніли плями — такі старі й великі, що їх важко було розгледіти до ладу. Лише склавши подумки їх докупи, я зрозуміла, що це.

— Відбитки долоні, — пояснив Локвуд. — Жирної долоні, якою він зазвичай штовхав двері. Зверніть увагу на їхній розмір!

Ми мовчки втупились у сліди долоні. До одного з них Локвуд підніс свою власну долоню—вузьку, з довгими пальцями. Лабета пана Ґапі виявилась удвічі ширша й набагато довша за неї.

Як я вже казала, сутінки поволі перетворились на ніч. що огорнула вулицю Ліз: надворі, біля входу, світив лише один-єдиний ліхтар. Зате всередині будинку № 7 у кожній кімнаті горіла свічка або лампа. Ми з’їли бутерброди, випили чаю й поділили між собою вахту: першу чверть ночі Локвуд мав провести в підвалі, Джордж — на першому поверсі, а Кіпс — нагорі. ГЬллі доручили обходити пости й перевіряти, чи все гаразд. Мені теж дозволили пересуватись услід за джерелом звуку, якщо його буде виявлено. План видавався цілком розумним. Будинок невеличкий — ми всі будемо поряд одне з одним і зможемо навіть переговорюватись.

Свій обхід я розпочала з підвалу — холодного, неприємного місця, що являло собою нерівно зацементований майданчик, оточений зусібіч голими цегляними стінами. Придивившись, можна було помітити ділянки підлоги, де тридцять років тому поліція проводила розшуки. Локвуд був уже тут — він стояв біля стіни, загорнувшись у своє довге пальто і розставивши круг себе свічки. Він усміхнувся мені, коли я проходила повз нього. Я усміхнулась у відповідь. Ми обоє перейнялись однаковим робочим хвилюванням і вперше за цю добу почувались одне з одним набагато вільніше.

Джорджа я знайшла в їдальні, де він порався з якимось невеличким приладдям. Зовні воно було схоже на срібний дзвіночок, підвішений до дротяної сітки. Джордж кивнув мені, проте не сказав нічого. Ми обоє були заклопотані, тож я мовчки вирушила далі.

Дивна річ, але найбільш товариською з усіх нас виявилась ГЬллі Манро, що проходила повз мене, коли я стояла й про-слуховувала передпокій. Вона всміхнулась, запропонувала мені жувальну гумку й пішла собі далі.

Другий поверх розпочинався з вузького сходового майданчика. Там у колі з ланцюгів, оточеному свічками, стояв Кіпс — нашорошений, мов той стерв’ятник. За його спиною видніли відчинені двері, а за ними—спальня, освітлена рожевим сяйвом вуличних .ліхтарів.

Я прислухалась... звідкілясь долинув ледь чутний звук, що його я ніяк не могла розпізнати.

Клац. клац, клац... Потім звук ущух.

Проходячи майданчиком, я посвітила ліхтариком у ванну кімнато. Умивальник, ванна та унітаз були геть укриті пилом. Підлога теж була запорошена: на ній видніли сліди агентів, що нещодавно проходили тут. зокрема й наші власні. Унітаз стояв порожній, сухий, покритий кільцями вапна. З ванної кімнати я перебралась до спальні в дальньому кінці сходового майданчика і поглянула з її вікна вниз, у темний садок.

Усередині будинку раптом щось гупнуло — так, ніби хтось підскочив на підлозі чи впав на неї з висоти. Звук не повторився. Може, то був хтось із нашої команди, а може, й ні. Про всяк випадок я поглянула на годинник: отакої, ще й дев’ятої немає’

Оглянувши спальні, я повернулась на майданчик. Кіпс і досі стояв там. тримаючи руку на ефесі рапіри, і я знову подумала про те. як йому зараз тяжко почуватись таким сліпим, глухим та безпорадним: адже всі Таланти давно його покинули.

— Поки що нічого, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Продовжуй, Люсі.

Я зазирнула під сходи. Світло ліхтаря, що сяяв біля ґанку, проникало до передпокою крізь скляну панель дверей. До щілини під зачиненими дверима теж просочувалося світло — тепле, золотаве від свічок, запалених у вітальні. Мерехтіли й недогарки, засвічені на сходах, проте світла з них було мало. Зійшовши до середини сходів, я зупинилась і прислухалась, торкнувшись пальцями шпалер. Почула, як піді мною рипнула дерев’яна сходинка. Почула, як кахикнув Кіпс на сходовому майданчику, як десь на вулиці ляснули двері, як Джордж на кухні тихенько засвистів пісеньку...

Цілком безневинні звуки. Чому ж на моїх руках заворушились волосинки?

Мене зненацька охопила тривога.

— Кіпсе! — вигукнула я. — Де ти!

— Над тобою. Там, де ти мене залишила.

— Локвуд е?

— Я на сходах підвалу. У тебе все гаразд, Люсі?

— А де ГЬллі? З тобою?

— Так, поряд зі мною.

Я поглянула в бік кухні, звідки досі було чути посвистування:

— Джордже! Скажи, де ти?

Двері вітальні відчинились, і звідти визирнула Джорджева голова:

— Я тут. Вимірюю температуру. Що трапилось?

Я нічого не відповіла, тільки перехилилась через перила і втупилась у двері кухні. Я мала побачити крізь скляну панель світло від запалених у кухні свічок, проте панель була темна. А з-за неї далі лунало посвистування — тихеньке й сумне. А потім долинув ритмічний стукіт—такий, ніби щось сікли ножем на дерев’яній дошці. У кухні хтось працював.

Цих звуків більше ніхто не почув — ні посвистування, ні стукоту ножа об дошку. Можливо, це чув хіба що череп у рюкзаку. та він мовчав — напевно, ще й досі ображався на мене. Я спробувала пошепки заговорити з ним, проте він уперто не відповідав.

Ми мовчки зібрались у передпокої. Локвуд із рапірою напоготові підійшов до кухонних дверей і притулив вухо. Скляна панель залишалась чорною, ніби по той бік стояла якась перепона, що засмоктала всі промені світла.

— Я й тепер чую це, — сказала я. Аж тут несподівано стукіт урвався. Кілька разів він уривався й раніше — так, наче ніж натрапляв на щось тверде, а тоді сік далі.

Локвудів погляд зустрівся з моїм:

— Що ж. погляньмо, хто там надумав приєднатись до нас.

Він узявся за ручку, крутнув її, тоді штовхнув двері й заскочив до кухні. Звук негайно урвався. Вслід за Локвудом, стискаючи в руці соляну бомбу, рушила я. За нами протиснулись Джордж із Кіпсом. Ми зупинились, щоб оглянути порожню кухню. На дерев'яні столики лягали гострі тіні кипарисів, що росли в садку: легенько мерехтіли свічки, розставлені