Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі, — Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся. — А ця справа у Думі… у вас уже є якісь зачіпки?

— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.

Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.

— Знаєте, мені от що спало на думку, — очі Голубєва весело блиснули, — мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.

Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.

— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв. — Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.

Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.

VI

Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.

— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.

— Ясно що. Механізм безвідмовний, — впевнено проказав вовкулака. — Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.

Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.

— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.

Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.

*

Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.

Під гучним прізвищем Ідзиковський ховався сухенький біс-лахмітник нижчого порядку у зношеному, проте чистому костюмі. Пикою подібний на Фріцика, хоч і значно старший. Чорт підсліпувато мружився від запитань гостей, раз по раз протирав окуляри. Ніби це могло виправити тріщину в лівому скельці.

— Так, Фріцик. Мій брат у других, — Ідзьо злякано витріщився на формений кітель. — Не те щоб родичалися. Чорт чорту олію за шкуру заллє, так? Але й носа не вернули. А що, прошу панів, сталося?

Брудна крамничка тріщала від мотлоху. Дірявий посуд, биті глеки, сокира без держака, погризений мишами кошик, засушені лапи, купи одягу незрозумілого походження і призначення, кургани з різнокольорових камінців і скелець, афіша з минулорічного виступу кокотки-сукуба Бальдажі, кілька вже знайомих картин творення з Ліліт і ціла виставка розпарованих голодних черевиків. Але все це, як здалося Тюрину, попри загальний занепад і бруд, мало значно охайніший вигляд, ніж добро у квартирі Фріцика.

— Якщо пану треба, то в мене є чудесна паста, — зловив погляд слідчого крамар і витяг з-під поли бляшанку зі смердючою рідиною. — Раз помастите — і все затягнеться, — кивнув у бік плями на скроні, — як на живому. Прошу пана, як на неживому. Або хоча б не видно буде, — вкрай заплутався чортик.

Топчій, що вже заліз носом у коробочку, незадоволено фиркнув:

— Ич, порадник знайшовся!

— Коли Фріцика бачили востаннє? — проігнорував пропозицію Тюрин.

— Коли бачив востаннє? Та коли. Давно, прошу пана. Фріцик, дякувати Богу, знайшов службу. То де той час узяти? Та й я, самі бачите, не байдикую. А чого це пани питають? — раптом скрикнув Ідзьо. — Щось із Фріциком?

— А ти хіба не знав, бісова душонко, — втрутився вовкулака, — запечатали твого братуня. І чи не отакими ж печатями, — Топчій взяв з полиці й потрусив бляшанку з печатями вигнання й осудливо скривився. Тільки чорти могли торгувати засобами власного знищення.

Чорт затремтів, ніби на нього приснули святою водою. Очі, здавалося, зробилися більшими за скельця.

— То не я! — відчайдушно вереснув лахмітник. Чорти були полохливими видами і найбільше боялися людської тюрми. Для них вона була гіршою за повернення до пекла.

— Слухайте, Ідзю, — під синіми пальцями Тюрина зарипів прилавок. — Ми знаємо, що на прохання Фріцика ви дещо дістали. Ви ж чорт-лахмітник, такі прохання для вас копійчані. Треба тільки знати, що і звідки поцупити. Але через це «дещо» Фріцика вбили. Тому краще вам не запиратися.

Ідзьо злякано кивнув. Весь трясся, немов у пропасниці. Розбиті окуляри з’їхали на блискуче свиняче рило. Щоками потекли сльози.

— Це все жінка, — заломив руки чорт. — Він їй, дурна голова, похвалився, що має брата-лахмітника. А вона зажадала скриньку. Обіцяла натомість душу. А Фріцик вуха розвісив. Прибіг, у ноги падає, каже «вмру, якщо не дістанеш», став згадувати старі борги. Тримав я в нього дещо. То й я згодився. Але я не знав, пеклом клянуся…

— Що за скринька? — Тюрин затамував подих.

— Звичайна дерев’яна скринька. У міському музеї зберігалася, прошу пана, мов який непотріб. Гріх було не взяти.

Ідзьо судомно ковтнув, аж під шкірою, наче жаба, стрибнув гострий борлак.

Дивна переміна зробилася з Топчієм. На подив Тюрина, він підскочив до чорта, схопив його за барки і щосили потрусив.

— О, то це через тебе, бовдуре, мій свояк мало дошки не гризе? — напустився Парфентій. — Голубєв йому все хутро на маківці вискуб. Свояк мій у міському музеї за порядком стежить, — пояснив оторопілому слідчому. — А це все ти, чортеня проклятуще, бий тебе свята Мокрина і святий макогін. Сидить тут, свинячим рилом шморгає, а я кілька днів ту дурну скриньку шукаю.

Тюрин здивовано витріщився на Топчія.

— Ну ви… Потім з вами, Парфентію Кіндратович, договоримо. Кажи швидко, що було у скриньці, поки по-доброму питають? — перевів очі на крамаря.

— Їй-бо нічого, — благально скривився лахмітник. — Порожньо, хіба трохи чорного піску на дні.

Тюрин потер шрам на скроні.

— Фріцик розповідав, навіщо та скринька знадобилася жінці?

— А біс її зна. Торочив, що мамзеля мала принадити якогось пана. Підробити для нього документи абощо. Але скринька, кажу ж, барахло. Зараз і попелу немає… — лахмітник обірвав себе на півслові та спробував сховатися за прилавком. Топчій вивудив чорта, скрутив і наблизив до Тюрина.

— То скринька і зараз у тебе? Як? Її ж Фріцик забрав? — грізно запитав слідчий.

— Не знаю, нічого не знаю. Два дні тому прилетіла. Певно, він відіслав. Може, з мамзелею посварився і