Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

Тоді старший поліцейський дістав з теки, яку тримав у руках, чистий аркуш паперу та синю кулькову ручку. Відсунув убік порожнє горнятко з чайним осадом на денці, попільничку й мобільний телефон. Поклав папір перед жінкою і сказав:

— Я продиктую.

Жінка відліпила руки від обличчя, затримала погляд на аркуші й, витерши кухонним рушником сльози та свіжу кров, що знову набігла під носом, захитала головою.

— Ні, я нічого не писатиму.

Обидва поліцейських гуртом зітхнули, перезирнулися й невесело всміхнулися.

— Упевнені? — перепитав старший. — Ми його затримаємо до ранку.

— Але завтра він повернеться...

Здавалося, що після цих слів жінка знову розридається. В її голосі було стільки болю й приреченості, що обом патрульним зробилося недобре. Вони нічого не могли вдіяти. Або Анжела зараз пише заяву, і вони «пакують» цього пияка, або — що ймовірніше — йдуть ні з чим далі патрулювати район. Подібний сценарій повторювався знову й знову, наче пошкоджена вінілова платівка. Навіть протоколи писалися під копірку. Майже кожна побита чоловіком жінка боїться писати заяву. Майже кожна терпить синці, розквашені губи й ніс до крові, адже боїться, що як поскаржиться — битимуть дужче. Поліцейським було справді прикро. Зазвичай потім дзвінки на «102» частішають, бо такого візиту вистачає на кілька днів, аби налякати кривдника. А за кілька місяців чи тижнів чоловіки починають махати кулаками знову, з новою силою. Іноді в ці квартири доводиться виїжджати вже на труп.

— Я нічого не писатиму, — Анжела майже перестала плакати. — Я просто впала.

Розділ 21

Майже всю ніч з неділі на понеділок Леся боялася спати.

Тато Вітя одразу зрозумів, куди вона телефонувала. Спочатку він ще дужче розлютився — вибив з її рук телефон і знову ляснув по щоці. Тоді, стискаючи до хрускоту кісточок кулаки, заволав, аби вона мерщій лягала спати. Далі підняв Анжелу, відвів її до ванної, а сам намочив ганчірку в холодній воді й абияк витер із підлоги кров. На килимі зосталися багряні мокрі плями, присипані цигарковим попелом. Леся ховала обличчя в подушку, тамуючи сльози.

Коли у вітальні увімкнули верхнє світло і поліцейський зазирнув у Лесину «кімнату», вона слухняно лежала, відвернувшись обличчям до стіни і вдавала, що міцно спить. А коли поліція пішла геть, мама випустила з балкону Ладу, тато Вітя мовчки розстелив диван й вони полягали спати.

Вранці Леся прокинулася сама. Тихенько прокралася з кімнати на кухню і там, на столі, побачила мамин мобільний телефон. Спершу Леся поснідала шматком білого хліба з майонезом, одягнулася. Тоді роззирнулася, прислухалася до хропіння тата Віті й, упевнившись, що її ніхто не бачить і не чує, розблокувала телефон, знайшла там контакт «Син» і зателефонувала Дімі. У динаміку було тихо. Вона притиснула спітнілими пальцями дешевий пластмасовий мобільник до вуха й чекала. За мить зв’язок обірвався. Леся тричі пробувала набирати Дмитра, але дзвінки залишалися без відповіді. Тоді, прихопивши свій портфель, Леся поквапилася до школи. Сьогодні вона мала чіткий план — поговорити з учителькою Дмитра, а після уроків сходити в бібліотеку, щоб дізнатися, як побороти демонів з підвалу, адже Христя в інтернеті знайшла лише якийсь «екзорцизм», де не обійтися без священника...

На першому ж уроці Ліля Ігорівна — Лесина вчителька — помітила червоний слід на щоці дівчинки, а також виразні ознаки втоми — темні кола під очима та спухлі повіки. На першій же перерві вона підійшла до Лесі й стурбовано запитала, що трапилося. Дівчинка налякано зіщулилась, а тоді попросилася до туалету.

Ліля Ігорівна знала, що Лесина сім’я неблагополучна. Таких сімей за останні роки наче поменшало — не те, що було у дев’яності, — але зрештою Кухарчуки такі в цій школі не єдині. Один з восьмикласників був дитиною наркоманів — про це всі знали. У дівчинки з 6-А батько відбував покарання у в’язниці. Тож доки Леся Кухарчук та всі ті учні справно ходять до школи, готують домашні завдання й переймаються оцінками — хвилюватися немає чого.

На великій перерві Леся пропустила обід в їдальні та хутенько піднялася на другий поверх. Там, серед просторих коридорів, було повно старших учнів. На їхньому фоні Леся мала вигляд маленького загубленого цуценятка. За хвилину дівчинка прослизнула крізь галасливий натовп майбутніх випускників й опинилася в кабінеті історії. Затамувала подих, відсмикнула край свого блакитного трикотажного светрика і на ватяних ногах підійшла до вчительського столу.

— Доброго дня, — привіталася.

Її голос нагадував шелестіння вітру. Катерина Вадимівна ледве розібрала слова. Вона підняла заклопотаний погляд від класного журналу, куди виставляла оцінки. Проникливі сірі очі під скельцями окулярів здавалися просто величезними.

— Кухарчук?

Вчителька глянула на Лесю, із розумінням кивнула, а тоді гримнула на двох хлопців наприкінці класу:

— Ви там застрягли? Леськів, Бортник, бігом на коридор! По журнал нехай ваша старосте зайде пізніше.

Леся продовжувала стояти біля столу, затамувавши подих.

— Кухарчук? — показова пауза. — То я твого брата побачу на уроках чи ні? Ти, може, принесла записку від мами?

Леся захитала головою й ковтнула слину. Уся впевненість щодо розмови зійшла на пси від суворого, наче сьогоднішня погода, вигляду Катерини Вадимівни. Дівчинка прикипіла поглядом до календарика на столі, намагаючись прочитати напис письмівкою. Здається, то був якийсь вірш. Лесине серце шалено калатало, ледь не вириваючись з грудної клітки, а кров стугоніла аж у вухах. Здавалося, от-от вона зірветься й утече. Ті двоє учнів, гигочучи, нарешті забралися із класу. Тепер вони з учителькою залишилися наодинці.

— Ти щось хотіла мені сказати? — голос Катерини Вадимівни звучав м’якше.

Леся кивнула.

— Щось трапилося?

Знову кивнула.

— Дмитро захворів? Чи, може, щось удома?

Звісно, коли Катерина Вадимівна придивилася уважніше, то помітила і страшенне занепокоєння, і слід від удару на дитячій щоці.

— Діма зник, — на одному подиху вичавила Леся й зіщулилася, ніби в очікуванні ляпаса.

— Продовжуй...

Вчителька відсунулася назад. Її стілець на металевих ніжках неприємно рипнув навощеним паркетом.

— Коли ти з ним востаннє бачилася?

— Може, в четвер вранці, перед школою. А може, ще в середу. — ковтнула слину. — Я не пам’ятаю точно, коли саме.

Леся міцно вхопилася за краєчок столу, аж пальці побіліли. Нижня губа затремтіла, а в кутиках