Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Руські залізниці могли підвезти до західних кордонів 211 поїздів на добу, а дороги противника – 530. Правда, напередодні війни було складено план заходів по розвитку залізничної мережі, але з-за нестачі фінансів, а також з-за воєнних дій він так і не був виконаний.
Це їй розказували і застерігали, щоб не їхала – принаймні в бік фронту, який сьогодні тут, а завтра там. Дивись, ще й обжене поїзд, у якому вона вночі трястиметься, тож на ранок може опинитися у німецькому полоні.
Але вона про те не думала – не на фронт вона їхала, а до Володі.
До Володі, до Володі, стукотіли колеса.
Коли відхиляла на вікні фіранку, бачила, як десь далеко в чорній смоляній пітьмі ночі спалахували блискавки – чи то грози там бушували, чи фронт шаленів. Іноді їй вчувалися навіть вибухи, і тоді здавалося, що вона вже «в’їхала у війну»…
Лежала на м’якій лаві купе, намагалася читати, але так і не змогла зосередитись. Думки обганяли поїзд і вже були в незнаному їй госпіталі, біля нього, коханого… Як він там, Володя її рідний? Як, напевне, він зрадів, коли йому принесли телеграму, що до нього їде «галушечка»…
Похитуючись в такт руху поїзда, згадувала, згадувала – а що ще лишається в дорозі, та ще вночі, під стукіт коліс, під спалахи на далеких темних обріях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!
Дорога довга, ніч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночі без сну, згадувала, згадувала…
Посміхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…
Авжеж, у всьому світові білому лише одна матінка її колись – як вони ще жили в Полтаві – так називала – гай-гай, коли ж то було?
Та чи й було взагалі, а чи то їй мариться-привиджується…
Полтава…
«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»
Стривай, стривай, що це їй приверзлося? Яка золота піраміда, яка змія, згорнувшись у кільце, тримає у пащі свій хвіст?
Згадала… Аж усміхнулась, як згадала. Да це ж – старий герб Полтави. Він був тоді, як вона ще була полтавкою. Такою собі новітньою Наталкою Полтавкою, тільки двох рочків од роду…
«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»
Полтава… Як музикально звучить – хоч пісню співай: Полтава, Полтава…
І вона, похитуючись на лаві в купе, все наспівувала й наспівувала про себе (душа бажала тієї пісні): Полтава, Полтава, Полтава…
«…Всупереч легендам, загадкова Віра Холодна, – писатимуть вже в наші дні, – не була ні іспанкою, ні єврейкою, ні циганкою…» Бог із вами! Цього ще не вистачало.
«Деякі шанувальники, які зітхають за предметом свого поклоніння й обожнення, померли б на місці, дізнавшись, що їхній кумир народився не під «зоряним небом Аргентини», а в Малоросії, і що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…
Бач, яка правда. Дехто був і справді певний, що таке диво може з’явитися лише «під зоряним небом» якої-небудь екзотичної Аргентини. Хоча чим вони кращі за наші українські зорі? За наш, приміром, Чумацький Шлях? У якій Аргентині, що від нас десь там чи не на краю світу (знаходиться в Південній Америці та на острові Вогненна Земля, теж край світу), такі зоряні ночі, як в Україні?
І в Полтаві, де тільки Чумацький Шлях, світло-туманна смуга повна зоряного блиску, чого вартий!
У якій Аргентині, бодай і славній піснями, є такі пісні, як в українця Михайла Старицького:
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Ясно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Справді, в якій Аргентині є такі пісні?
А воно, те диво, назване пізніше «королевою екрана», з’явилося під зорями Малоросії – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гітарою виконує рангеру, чи тамтешній менестрель, а всього лише… малорос.
На тодішньому сленгу так «по-братньому» величали українців – малі, мовляв, роси, всього лише якісь там…
Оскільки ж мати у цього дива була росіянкою (а національність дітей у змішаних шлюбах визначають здебільшого по національності матері), то й стане вона – народжена в Україні і від українця – за національністю руською. Та й виросте і коротке своє життя проведе в Москві. Тільки рання її смерть чекатиме там, де вона народилася – в Україні.
Жив-був у Полтаві Василь Левченко. Поїхав він до Москви, столиці тодішньої імперії, на навчання, до Московського університету (словесне відділення), вдало його закінчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москві йому тоді здорово поталанило – він познайомився з вихованкою Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць, де навчалися юні дворянки і дочки заможних з 6 до 18 років, Катериною Слєпцовою.
Як водиться, між молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: єдине і на все життя.
Після закінчення навчання молоді побралися.
Весілля було скромним, швидше походило на недільний обід з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже після традиційних вигуків «гірко»), взяв гітару і, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небі, заспівав… Голос у нього виявився хоч і не сильним, але гарним, а ось пісні виявилися хоч і симпатичними, проте на його рідній мові, якої весільчани, звісно ж, не знали, а тому хоч і намагалися молодому підспівувати, та з того нічого не вийшло – московська рідня молодої не знала «малороссийского языка»… Тільки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»
Оскільки ж молодий чудово володів російською мовою і нічим від росіян мовби не відрізнявся, то на його національність за столом більше уваги не звернули – свій парень, сказали…
Вони дуже кохали одне одного – про це і через століття пишуть.
Молоде подружжя, не бажаючи ні від кого залежати, перебралося на батьківщину глави сімейства в Полтаву, де життя здавалося ситнішим – вочевидь, так воно й було, і де Василь Левченко влаштувався вчителем до міської гімназії…
Полтаві на Ворсклі тоді – 1893-го – минав 719 рік (якщо брати першу згадку про неї в літописі, хоч насправді вона значно і значно старша своїх офіційних літ).
Крім нещасливої для України Полтавської битви 1709 року, коли переміг біснуватий Петро, Полтава
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.