Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Тарас ліниво, без інтересу простягнув сокиру Матвію, і той почав щось ковирятись в землі, намагаючись щось знайти.

На Тараса найшла сум’яття від його власних думок, які накрили нього повільно і неминуче, як приходить ніч, огортаючи все і всіх своєю темрявою.
— Як же важко. Як не намагайся, як не пробуй жити за законами світлих богів, за статутом наших пращурів: захищати, берегти і плекати будь-яке життя. Бо воно створене вищим пращуром. Виховувати в собі благородство, накопичувати мудрість і світло в собі. І, накопичивши мудрість і світло, дарувати його таким же світлячкам, щоб у них з’явилася сила і розум, вони навчилися.

Дати дитині дах над головою і побут — це лише маленька частина, потрібна, звичайно, але не обов’язкова. Дати дитині знання, турботу, виховати її. Викувати з неї воїна, якщо це хлопчик, або майстриню, яка не тільки в побуті вміє впоратися, але й свого чоловіка зможе на правильний шлях направити, якщо народиться дівчинка.

Постійно щось заважає: темні боги то посилають лютіших ворогів, то ще якусь напасть підкидають. Хоч не хочеш, але вбиваєш. Вбиваєш, щоб врятувати невинне життя, і врятувати слабких, тих, хто себе врятувати не може.

Та вже не кажучи про потомство. Хотів Тарас виховувати і синів-соколят, і дочок-жовтих пташенят. У цьому він бачив себе, для цього і прийшов з війни в тиху Корчу, щоб і дружину знайти, і діточок малих. І жити по розуму та по совісті.

А тут, як на зло, біда за бідою. Село в полум’ї палає. Тільки б люди встигли втекти, хоч би діти встигли сховатися.

Цок-цок, лунали удари сокири Матвія, що вивело Тараса з роздумів.
— Матвій уже не на жарт розійшовся, — думав про себе Тарас. Щоб докопатися до істини і дізнатися, шишка це чи щось інше, чи може ялина якась. Він рубає, що є сили, ех, дурень, забув навіть, що ми тут повинні тихо сидіти. Хоча радує, що за нами не дурні йдуть, на такі стуки вони не підуть. Ідіоти повні не змогли б розправитися з їхніми воїнами. Мабуть, є на світі ті, кого звуть мандрівниками. Таким і цікаво різні палиці з морд засохлих тварин діставати, та по болотах лазити. А тут піди в якусь гущавину заберися, та ще й в якийсь ліс не простий.

Тільки хотів його покликати Тарас, щоб припинив шуміти, як раптом Матвій прибіг до нього весь мокрий від поту, але тримаючи в руках щось масивне.
— Тарасе! Тарасе! Дивись, що я викопав.

Земля ледь здригнулася.
Вони завмерли на місці на деякий час, щоб прислухатися і принюхатися. Матвій швидко підбіг до Тараса.
— Дивись, що я викопав. Це схоже на такий своєрідний щит, все тіло не закриєш, але меч відбити можна, і він зовсім не дерев’яний, а якийсь кістяний. Я навіть десь таке вже бачив. Подивись.

Тарас подивився на пластину, яку викопав Матвій, і теж впізнав щось схоже.

— Ми можемо тобі цілі обладунки зшити з них, я зараз нарубаю ще, ось це знахідка так знахідка! — Матвій з палаючими очима і з юнацьким запалом обернувся, щоб нарубати ще пластин. Напевно, він почував себе першовідкривачем. І добувачем, може, і справді давно вже нічого не робив для когось, крім себе. І раптом захотілося пожити для інших, а не тільки про себе думати.

— Матвію, гаси багаття.
— Що?
— Матвію, швидко бери свою сумку і гаси чортове багаття, я візьму хлопця, — ще тихіше і спокійніше сказав Тарас. Але тривога в його голосі стрімко наростала.
— Ти чого психуєш, а? — з нерозумінням дивився на нього Матвій.
— Просто роби, як тобі кажуть, а то й сумки не встигнеш забрати, і життя втратиш. Вже зовсім тихо говорив Тарас, направляючись до Лесика.
— Та що сталося? Я ніяких нових запахів не чую.
— Гаси, тобі сказано! І сумку свою хапай, все залишаємо і йдемо. Прямо зараз!

Тарас підхопив Лесика, сокиру за пояс по ходу справи встиг прилаштувати. Тим часом Матвій хаотично, але тихо збирав у свою сумку все, що міг.

Тарас на ходу пошепки почав розмову.
— Я зрозумів, на що схоже те, що ти викопав із землі, та й не земля це зовсім.
— Так? І що це, на твою думку? — запитав Матвій, недовірливо примружившись на Тараса.
— Це луска! Луска зміїна. І ми зараз на ній лежимо, та ще й багаття розпалили!
— Та годі тобі, нісенітницю несеш! — сказав Матвій і з важким виглядом зітхнув. Нікому не подобається, коли їх женуть, як пацанів. Встань, принеси, подай.
— Я змій чую дуже добре, бо вони мені не подобаються. Ну, а я їм теж не дуже. Я б таку махину відчув ще до того, як до лісу підійти.

Тарас вже почав сумніватися в своїй нормальності, як раптом під ногами все ніби ожило. Вся звивиста дорога по лусках стала хвилею відтопирюватись, що в мить збила з ніг Тараса і Матвія, а лежачого Лесика трохи підкинуло в повітря. Залишки багаття просто розкидало на всі боки червоною мушкарнею. Луски знову лягли на місце  і через короткий час знову піднялися.

— Тарасе, що відбувається? Що це таке?
— Це...
Дихання перехопило від чергового поштовху.
— Це Василіск! І він величезний!

Тарас підбіг і схопив непритомного Лесика, і знову впав, але вже разом з ним, міцно тримаючи його, притиснувши до себе.

Тіло Василіска було неймовірно величезним, ні голови, ні хвоста видно не було.
У того Василіска, якого колись зустрічав Тарас, було тіло, більш схоже на зміїне, таке ж довге і звивисте. І покрите дивними лусками, які могли витріпуватися, на відміну від звичайного удава чи гадюки. Він мав шість лап, розташованих по тулубу. Довгий хвіст і довгу шию, на якій була велика голова з частоколом зубів у величезній щелепі. Але найнебезпечніше, що запам’ятав Тарас, — це були його очі, точніше, погляд. Якщо він зустрічався поглядом із жертвою, жертва миттєво втрачала здатність рухатися, ставала ніби кам’яною, і він без особливих зусиль з’їдав або вбивав жертву.