Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Новий початок

Якщо чесно, Вісце це не любив, а скоріше навіть ненавидів. І, якщо вибирати між смертю та подібним переродженням, Вісце вибрав би перше. Вмерти. Забути себе, а потім переродитися. Або не забути та продовжити існування у вигляді духа. Тут все залежить як від банального везіння, так і від бажання. Наприклад, якби він помер у Місті, розділеному розломом на Верхнє та Нижнє, примари б з нього не вийшло за жодних умов. Дух би одразу затягнуло в хаос, перемололо, перемішало і стусаном відправило на переродження. А ось у цьому маленькому світі таке посмертне існування можливе, шкода тільки, що не для нього.

— Знову звикати до чужої пики в дзеркалі, — подумки пробурчав Вісце.

Говорити вголос він поки що не міг. Адже він зараз навіть не дух. Просто шматок хаосу, спійманий богом-лисом, упорядкований до чогось схожого на дух і закріплений у такому стані. А потім, у такому вигляді наділена енергією-життям. І хаос поступово від цієї енергії відкушує по шматочку. Тож чим довше тягнеш, тим менше потім буде можливостей щось виправити, та й довжина життя вкоротиться. Хоча друге, насправді, не має значення. Вісце жодного разу не прожив досить довго, щоб це відчути. Та він навіть не постарів жодного разу. Он у тої, яку зараз звати Мелана, і багатьох інших виходило дожити до щасливої ​​старості, а в нього чомусь ні.

Можливо справа у тому, що вони завжди стають частиною вже існуючих людей. Живих і не бажаючих вмирати. А він знаходить фактичних мерців і заважати йому самовбитися нема кому.

— Смішно, якщо так.

Вісце озирнувся... чи не озирнувся. Він взагалі не розумів, як може дивитися, причому з однаковою легкістю будь-куди, не маючи очей. Та й як може думати, не розумів. А лис пояснювати не став. Сказав, що це байдуже, вильнув хвостом і випарувався. Ну, Вісце більше й не питав, зрозумівши, що це якась божественна таємниця.

Енергії-життя цього разу у Віце було чимало. Він спеціально випросив, бо справді було потрібно. Тому що цього разу йому потрібно отримати все і навіть більше, щоб почати діяти якомога швидше. Інакше може й не вийти.

І на цей раз він навіть знав, де шукати нове тіло.

Але все одно чомусь тягнув і думав. Без очей примудрявся милуватися хаосом. Скоріш за все вигадуючи те, що бачив. І, ймовірно, всіх цих переливів, течій і ниток, що стирчать на всі боки, не існує. А шкода. Гарно ж.

— А якби люди не мали очей, вони б навіть не підозрювали, що можна щось просто побачити. І світ для них був би зовсім іншим. І це теж кумедно.

Тягнути було ніколи.

І рішення ухвалене, причому, давно.

І насправді він тягне просто тому, що боїться. Хоча вибір зроблено, і страху впливати вже нема на що. Така дурниця.

— Час…

Потягнутися всім неіснуючим тілом. Відчути, як хребтом прокотилася хвиля жару-холоду. Розтягнутися в нитку. І пірнути. Туди, де є величезний вибір. І де, як завжди, першим відчуттям буде біль. Шалений головний біль. Тому що всі зміни починаються звідти, саме там вибудовуються потрібні зв'язки, а потім слідом за ними починає змінюватись тіло, наскільки воно здатне це зробити. Добре хоч цього разу живе та дихаюче, хоч і порожнє. І нездатне самостійно рухатися. Живиться воно через сотні тонких шовкових ниток, що прошивають це тіло наскрізь і обплутують його як павутиння впійману жертву. Або як кокон гусеницю, що розплавилася і тепер з неї формується метелик.

— Так, точніше, — чергова думка-потік.

Другий потік безжально відрізає біль, щоб не відволікатися на нього, і починає ткати. Впихати в матеріал, що дістався, готовий каркас, міняти його, пробивати нові канали, змушувати швидше текти кров, запалювати іскорки-вузлики в мозку, щоб енергія там текла так, як треба . Чи не текла, а спалахувала? Пульсувала?

— Не має значення!

Далі…

Далі ударити по матовій мерехтливій перешкоді, що ховає джерело сили тіла. Цю силу одному придурку доводилося ховати і огороджувати, бо якщо її випустити, неможливо буде користуватися іншою силою — позиковою. Ці дві сили взагалі погано вживаються.

— Як цікаво…

Вбити свою і божественну силу в джерело, розширивши його і змусивши обсипатися залишки дивної перешкоди, зміцнити нитки, що тримають джерело в людському тілі. І відразу все сховати, поки ніхто не помітив.

І Вісце навіть вдалося зобразити щось схоже на розбиту кулю. Раптом та людина не тільки користується, а й бачить їх? Хоча сумнівно. Скоріше, просто проводить ритуал.

Можливо він навіть не знав. Ніколи не знав, що в ньому самому був дар.

Хоча й малоймовірно.

А далі змусити скорочуватися м'язи, які давно відвикли від будь-якої роботи. Вбивати в них знання, що встигло закріпитись у мозку. Обманювати і змушувати повірити, що це знання завжди було. Або не завжди, але майже від початку.

— Ось вони здивуються. Аби не вбили з переляку. Не хочеться робити другу спробу. Хоча на неї мене ще вистачить.

Шовкові нитки поступово розчинялися в тілі, а кокон обпливав маслом, що тане.

І першим, як завжди, поворухнувся великий палець правої ноги. Наче саме йому було найбільше треба.

Потім вдалося стиснути правий кулак.

А після цього можна було посміхнутися і дозволити собі знепритомніти. Нехай все далі йде саме, тепер людська свідомість цій лавині, що котиться з гори, тільки заважатиме.

— Цікаво, вони їх під стелею підвішують чи укладають на підлозі в ряди? Не хотілося б звалитися головою вниз. Боляче…

***

А доглядач інкубатора нічого так і не помітив. Мабуть, тому, що обплутані смужками тканини і силою тіла все-таки лежали на таких собі ліжках і нікого не треба було найближчим часом знову перебинтовувати.

А так, ну що з тими порожніми бовдурами станеться? Вони майже дихають. А серце б'ється настільки повільно, що на удар можна чекати цілу вічність.

В інкубаторі взагалі працювати непогано. Особливо у цьому. Місцеві бовдури занепокоєння майже не доставляють. В інших із цим набагато гірше. Причому по-різному.