Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Пуаро простягнув йому портсигар.

— Чи, можливо, ви надаєте перевагу люльці?

— Не я.

Він узяв одну, потім бадьоро вийшов.

Троє чоловіків подивилися один на одного.

— Ви вважаєте, він той, за кого себе видає? — запитав доктор Константін.

— Так, так. Я знаю цей тип. Крім того, цю історію дуже легко перевірити.

— Він дав нам деякі дуже цікаві свідчення, — сказав мсьє Бук.

— Так, дійсно.

— Невисокий на зріст, темноволосий, із писклявим голосом, — задумливо сказав мсьє Бук.

— Опис, під який у цьому потягу не підпадає ніхто, — сказав Пуаро.

Розділ десятий

Свідчення італійця

— А тепер, — сказав Пуаро з блиском в очах, — порадуємо серце мсьє Бука і поспілкуємося з італійцем.

Антоніо Фоскареллі швидким котячим кроком прийшов у вагон-ресторан. Його обличчя сяяло. Це було типове італійське обличчя, сонячне і смагляве.

Французькою він говорив добре та плавно, з невеликим акцентом.

— Ваше ім’я — Антоніо Фоскареллі?

— Так, мсьє.

— Ви, я бачу, натуралізований американець?

Американець усміхнувся.

— Так, мсьє. Це краще для мого бізнесу.

— Ви є представником автомобілів «Ford»?

— Так, ви бачите…

Зав’язалася розмова, наприкінці якої троє чоловіків знали ледь не все про методи ведення бізнесу Фоскареллі, його подорожі, його дохід і його думку про США й більшість європейських країн. З нього не треба було витягувати інформацію. Вона просто лилася.

Його добродушне дитяче обличчя сяяло від задоволення, коли він зупинився і красномовно витер чоло хусточкою.

— Отже, ви бачите, — сказав він, — я роблю великий бізнес. Іду в ногу з часом. Я розумію, що таке продажі!

— Ви були у США протягом останніх десяти років?

— Так, мсьє. А! Я добре пам’ятаю той день, коли вперше сів на корабель і поплив у Америку, так далеко! Моя мама, моя молодша сестра…

Пуаро перервав цей потік спогадів.

— Під час перебування у США ви коли-небудь зустрічались із померлим?

— Ніколи. Але я знаю цей тип людей. О, так. — Він виразно клацнув пальцями. — Дуже солідний, дуже добре одягнений, але насправді все не так. З мого досвіду, мушу сказати, це був великий шахрай. Я даю вам слово, що це так.

— Ваша думка цілком слушна, — сухо сказав Пуаро. — Ретчетт — це насправді Кассетті, викрадач.

— А що я вам казав? Я навчився бути дуже точним у прочитанні облич. Це необхідність. Тільки в Америці вони вчать, як правильно продавати.

— Ви пам’ятаєте справу Армстронґа?

— Не зовсім пам’ятаю. Ім’я, так? Маленька дівчинка… дитина… так?

— Так, дуже трагічна історія.

Італієць здавався першою людиною, у кого ця точка зору викликала сумнів.

— Ах, ну, такі випадки, вони трапляються, — філософськи сказав він, — у великих державах, як-от Америка…

Пуаро обірвав його.

— Ви коли-небудь зустрічалися з кимось із сім’ї Армстронґів?

— Ні, не думаю. Важко сказати. Я наведу вам кілька цифр. Тільки торік я продав…

— Мсьє, не відволікайтесь.

Італієць жестом перепросив.

— Тисяча вибачень.

— Розкажіть, будь ласка, про ваші точні переміщення вчора, починаючи з вечері.

— Із задоволенням. Я намагаюся залишитись тут якомога довше. Це кумедно. Я розмовляю з американським джентльменом, який сидить за моїм столом. Він продає стрічки для друкарських машинок. Потім я повертаюся у своє купе. Там нікого немає. Нещасний Джон Булль[56], який ділить купе зі мною, у свого господаря. Нарешті він повертається — дуже витягнуте обличчя, як зазвичай. Він багато не говорить — каже «так» і «ні». Жалюгідна раса, ці англійці — недоброзичливі. Він сидить у кутку, дуже напружений, читає книжку. Потім приходить провідник і розстеляє нам ліжка.

— Номер 4 і 5, — пробурмотів Пуаро.

— Точно — крайнє купе. Моя верхня полиця. Я залізаю туди. Курю і читаю. У маленького англійця, думаю, болить зуб. Він дістає якусь маленьку пляшечку, з дуже сильним запахом. Він лежить у ліжку й стогне. У той час я вже сплю. Щоразу, коли я прокидаюся, чую, як він стогне.

— Ви не знаєте, чи він уночі не виходив з вагона?

— Я так не думаю. Я б це почув. Світло із коридору — і я автоматично прокидаюся, думаю, що це митниця на якомусь кордоні.

— Він говорив щось про свого працедавця? Ніколи не висловлював жодного упередження проти нього?

— Кажу ж вам, не говорив. Він не був дружелюбним. Як риба.

— Що ви, кажете, курите — люльку, цигарки, сигари?

— Лише цигарки.

Пуаро простягнув йому одну, він узяв.

— Ви бували в Чикаго? — запитав мсьє Бук.

— Ах, так — прекрасне місто, але я краще знаю Нью-Йорк, Вашингтон, Детройт. Ви були в Штатах? Ні? Ви повинні туди поїхати, це…

Пуаро підсунув йому аркуш паперу.

— Будь ласка, підпишіть це і вкажіть вашу постійну адресу.

Італієць писав із завитками. Потім він підвівся — його усмішка була такою ж привабливою, як і завжди.

— Це все? Більше я не потрібен? Мсьє, гарного вам дня. Я бажаю, щоб ми могли вибратися зі снігу. У мене призначена зустріч у Мілані, — він сумно похитав головою. — Я втрачу бізнес.

Він пішов.

Пуаро подивився на свого друга.

— Він уже давно в Америці, — сказав мсьє Бук, — і він італієць, а італійці використовують ножі! І вони великі брехуни! Я не люблю італійців.

— Ça se voit[57], — з усмішкою сказав Пуаро. — Ну, можливо, ви й праві, але я доведу вам, мій друже, що проти цієї людини немає абсолютно жодних доказів.

— А як щодо психології? Хіба італійці не ріжуть одне одного ножем?

— Звичайно, — сказав Пуаро. Особливо в запалі сварки. Але це інший вид злочину. У мене є думка, мій друже, що це злочин дуже ретельно спланований і зрежисований. Це далекоглядний, витриманий злочин. Це не — як би це висловити — латиноамериканський злочин. За цим злочином стоїть холодний, винахідливий, розважливий розум — я думаю, що англо-саксонський розум.

Він узяв останні два паспорти.

— А зараз, — сказав він, — поспілкуймося з міс Мері Дебенгем.