Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Життя в лісі йому не підходить, але він першокласний шпигун, — шепнув їй Здоровань, представляючи брата. Обидва брати навряд чи були схожі між собою, дарма що мали однакове густе каштанове волосся, а Дорія був досить дужий, як на свої роки (Фарид із заздрістю усвідомлював це). Дорія був не дуже високий і діставав старшому братові лише до плеча, його очі були сині, як шкіра фей Феноліо, натомість очі старшого брата — карі, мов жолуді.

— Ми мали різних батьків, — пояснював Здоровань Меґі, коли вона дивувалася, що вони такі несхожі між собою, — але обидва вони були не дуже годящі.

— Не побивайся так, — озвався Дорія, і його голос звучав дуже по-дорослому.

Меґі підвела голову.

Дорія накрив їй плечі укривалом, яке приніс брат, і збентежено відступив, коли вона глянула на нього, але очей не відвів. Дорія кожному дивився просто у вічі, навіть Хапалу, перед яким більшість людей знічувалися.

— З твоїм батьком нічого не станеться, повір мені. Він переможе їх усіх — Миршавця, Змієголова і Свистуна.

— По тому, як його повісять? — запитала Меґі, й гіркота в її голосі відповідала її станові, але Дорія тільки плечима стенув.

— Дурниці. Мене вони теж хотіли повісити, — мовив він. — А це Сойка! Він і Чорний Принц порятують нас усіх. Ось побачиш! — Його голос звучав так, ніби по-іншому й бути не могло. Немов тільки він один дочитав до кінця оповідь Феноліо.

Але Хапало, що сидів з Геконом під деревами за кілька метрів від них, хрипко засміявся.

— Твій брат — не менший дурень, ніж ти! — крикнув він Здорованеві. — Але, на лихо, не має твоїх м’язів, тож постаріти не встигне. А Сойці кінець! І яку спадщину він лишив нам? Безсмертного Змієголова!

Здоровань стис кулаки й хотів рушити на Хапала, але Дорія потягнув його назад, побачивши, що Гекон дістав ніж. Але Ґекон усе-таки підвівся і з погрозою ступив до Здорованя (вони часто гиркалися між собою), як раптом обидва підвели голову і прислухалися. На дубі крикнула сойка.

— Він повернувся, Меґі! Він повернувся! — Фарид так швидко спустився зі свого спостережного пункту на дереві, що мало не впав.

Багаття догоріло, тож лише зорі світили над темною ущелиною, де розбійники розташували новий табір, і Меґі впізнала Мо тільки тоді, коли Дерев’янка зі смолоскипом пошкутильгав назустріч йому і Чорному Принцові. З ними був і Батист. Усі вони, здається, були живі та цілі, і Дорія повернувся до Меґі.

— Ну, Сойчина донько, — сміючись, запитав він, — що я тобі казав?

Реза підскочила так швидко, що перечепилася за укривало, яке приніс Здоровань, і пропхалася крізь розбійників, що обступили Мо і Принца. Меґі бігла за нею, наче уві сні. Як добре, що це не сон.

Мо й досі був у чорному вбранні, пошитому Батистовими руками. Він видавався втомленим, але, здається, неушкодженим.

— Не хвилюйся, все гаразд! — чула Меґі, як каже батько, зціловуючи сльози з материного обличчя, а коли й вона постала перед ним, він усміхнувся, немов повернувшись, як і раніше, з коротенької подорожі до кількох хворих книжок, а не з замку, де його прагнули вбити.

— Я приніс тобі дещо, — шепнув він Меґі, і тільки по тому, як міцно й надовго він пригорнув її до себе, вона зрозуміла, що він боявся не менше, ніж вона.

— Ну, дайте йому вже спокій, — сказав Чорний Принц своїм людям, що тісно обступили Мо й хотіли дізнатись, як Сойка після Сутінкового замку спромігся втекти і з Омбрійського замку. — Скоро дізнаєтесь про все. А тим часом виставте подвійну варту.

Розбійники виконували наказ неохоче, невдоволено сідали навпочіпки перед майже погаслим багаттям або зникали у зшитих з хусток і старого одягу наметах, які забезпечували лише мінімальний захист від дедалі холодніших ночей. А Мо моргнув Меґі та Резі підійти до його коня (іншого, ніж той, на якому він виїхав) і сягнув рукою в сідельну сумку. Він дістав дві книжки, і так обережно, ніби то були живі істоти. Одну він дав Резі, а другу — Меґі й засміявся, коли донька так похапцем схопила її, що майже видерла з рук.

— Давно ми з тобою не тримали вдвох у руках одну книжку, еге ж? — майже по-змовницькому прошепотів Мо. — Розгорни її. Присягаюсь, ти ще не бачила чогось кращого.

Реза теж узяла свою книжку, але навіть не глянула на неї.

— Феноліо казав, що цей ілюстратор підготував для тебе приманку, — безбарвно проказала вона. — Казав, що тебе схопили ще в його майстерні…

— Було не так, як здається. Ти ж бачиш, що нічого не сталося. Бо ж як інакше я повернувся б до вас?

Мо замовк. А Реза вже не запитувала. Вона й слова не мовила, коли Мо сів у невисоку траву перед конем і притяг Меґі до себе.

— Фариде! — гукнув він, і Фарид, що вочевидь намагався розпитати Батиста, що сталося в Омбрі, відійшов від нього й підбіг до Мо — з не меншим захватом на обличчі, ніж той, який Меґі бачила в Дорії.

— Можеш запалити світло? — запитав Мо, і Фарид став навколішки між ними, і на його долонях затанцював вогонь, хоча Меґі виразно бачила, що він не розуміє, як Сойка, щойно врятувавшись від солдатів Миршавця, може сидіти і, забувши про все на світі, показувати доньці книжку.

— Меґі, ти коли-небудь бачила таку гарну річ? — шепотів доньці Мо, водячи пальцем по одному з позолочених малюнків. — Звичайно, як не брати до уваги фей, — додав він, усміхнувшись, коли одна з них, блідо-блакитна, мов Бальбулюсові небеса, сонно опустилася на сторінку.

Мо прогнав фею так, як завжди проганяв їх Вогнерукий: легенько дмухнув їй поміж блискучих крил, і Меґі схилилася разом з батьком над сторінками, забувши про недавній страх за нього. Вона забула про Хапала, ба навіть про Фарида, що й не дивився на дивовижі, до яких вона прикипіла очима: брунатні, мов сепія, і такі повітряні літери, наче Бальбулюс створив їх на пергаменті своїм подихом, драконів і довгошиїх птахів, що витягувались на початку сторінки, важкі від сухозлітки ініціали, мов