Читати книгу - "Лють"

Джон любив бути надворі, бачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як листя плавно опускається на землю. Під час прогулянок він ніколи не приймав наркотиків — не хотів усе зіпсувати. До того ж принадність кокаїну швидко блякла. Візит до реанімації, відчуття, що голова горить, коли прийшов до тями, кров, яка струменіла з носа, коли він ригав активованим вугіллям, яким напхали його шлунок, — усе це наче зняло полуду з очей. Він вирішив, що відтоді найсильнішим наркотиком, який він собі дозволятиме, буде марихуана. Бо ніщо не варто того, щоб за нього помирати. Вуді дав би йому за це чортів, але Джон не збирався себе вбивати тільки через те, що в нього не було сміливості суперечити своєму двоюрідному брату.

У ніч передозу Джонів батько прилетів у лікарню в абияк накинутій сорочці, з неправильно застебнутими ґудзиками. Медсестра залишила їх із Джоном наодинці, думаючи, що в них буде зворушливий момент єднання абощо.

— Що з тобою, бляха, не так? — гостро запитав Річард.

Він був страшенно сердитий. Голос звучав напружено, немов його пропускали крізь сито, і Джонові вуха, що й так боліли від поганого самопочуття, майже не сприймали його слів.

Річард любив свої цитати. Деякі з них він причепив скотчем до стіни в кабінеті, й іноді, коли затягував Джона туди поговорити про останні синові лажі, він просто тицяв пальцем в чергове висловлювання. «Дурість — це набута навичка» було серед його улюблених. Але тієї ночі в лікарні Джон зрозумів, що дні, коли батько вказував йому на вицвілі аркуші паперу в надії, що вони його чогось навчать, скінчилися.

— Ти не мій син, — сказав Річард. — Якби не твоя мати, я б тебе, непотріб такий, викинув на вулицю так швидко, що в тебе б голова дзиґою завертілася.

Наче для ілюстрації, він дав Джону кілька ляпасів. Наче й несильно, та востаннє батько піднімав на нього руку, коли Джону було шість чи сім років, і він ніколи, ніколи не бив його ні по чому, крім сідниць.

— Тату… — пробелькотів Джон.

— Не смій мене більше так називати! — скомандував Річард. — Я тут працюю. У мене тут колеги, друзі! Ти хоч розумієш, який це сором — коли тобі дзвонять серед ночі й кажуть, що твій нікчемний син у реанімації?

З розчервонілим обличчям він схилився над ліжком. Його очі були в кількох дюймах від лиця Джона. Його віддих пах м’ятою, і Джон подумав, що батько перед від’їздом до лікарні знайшов час почистити зуби.

— Ти знаєш, хто таку херню робить? — запитав батько, відштовхуючись від ліжка. — Наркомани послідущі, от хто.

Стискаючи й розтискаючи кулаки, він міряв кроками маленьку палату. Потім розвернувся і один раз кивнув головою, наче щось для себе вирішив і вороття вже не було.

Джон спробував був знову.

— Тату…

— Ти не мій син, — повторив Річард, і за ним зачинилися двері.

— Він одумається, — сказала мати, але Джон знав, що цього не буде.

Він ще ніколи не бачив у батька такого виразу очей. Розчарування — так. Але ненависть — то було щось нове.

Про це Джон думав, коли наступного дня після сварки з батьком в реанімації гуляв районом.

— Лише годинку, — сказала мати, але «Не кажи батьку» не додала, бо вони обоє знали, що батьку вже байдуже.

І неначе сцени в лікарні було не досить, того ранку Річард зайшов до Джона в кімнату і категорично заявив, що він годуватиме і вдягатиме його, поки хлопцю не виповниться вісімнадцять, а після того Джон хай вимітається з його дому і з його життя. Батько символічно потер долоні й показав їх синові.

— Я вмиваю від тебе руки.

Здійнявся легкий вітер, і Джон щільніше натягнув на себе куртку. Попри те, що минулої ночі він мало не загинув, йому хотілося нюхнути коксу, щоб настало бодай якесь полегшення. Проте робити це він не збирався. Не заради батька чи матері, а тому, що йому було страшно. Джон не хотів помирати, а кокс його вб’є — мабуть, раніше, ніж пізніше, він це знав. Скільки там разів він його нюхав? На пальцях можна порахувати. По ідеї, покинути буде не важко. Однак попри всю ту траву, яку він викурив, бажання нюхнути роздирало йому нутрощі, наче він лезо проковтнув. Чорти б узяли того Вуді з його тупими вечірками.

— Привіт.

Висмикнутий несподіванкою зі своїх думок, Джон підвів очі. На дитячому майданчику, на гойдалці, сиділа Мері-Еліс Фінні.

І одразу ж іскрою спалахнула його ненависть до неї.

— Що ти тут робиш?

— Я й не знала, що цей майданчик — твоя власність.

— Чому ти не в школі?

— Прогулюю.

— Аякже. — Він зневажливо пирхнув і одразу ж відчув у горлі смак крові. — Чорт, — сказав він, затуляючи носа рукою. Кров ринула знову, наче відкрутили кран.

Мері-Еліс миттю опинилася біля нього. У руці в неї була носова хустинка — чому в дівчат завжди є такі штуки? — і вона притисла її йому до носа.

— Сядь, — сказала вона Джону і повела його до снаряду «джунглі». Він незграбно всівся на нижню перекладину. Крізь джинси до кістлявого заду дістався холод металу. — Нахили голову вперед.

Очі в нього були заплющені, проте він відчував, як вона торкається до нього руками: одна лежала в нього на потилиці, друга притискала хустинку до носа. Коли носом ішла кров, треба було перехиляти голову назад, але Джону було байдуже — головне, що вона його торкалася.

Мері-Еліс зітхнула.

— Джоне, ну навіщо ти себе гробиш?

Він розплющив очі й побачив, як кров скрапує на пісок під його ногами.

— Ти правда прогуляла уроки?

— Я мала йти до лікаря, але мама забула мене забрати.

Джон спробував повернути голову, та вона йому не дозволила. Мами не забували про візити до лікаря. Такого просто не могло статися.

— Ага, — підтвердила Мері-Еліс, наче прочитала його думки. — Мої батьки розлучаються.

Джон так швидко випростався, що перед очима засяяли зірочки.

Вона збентежилася. Стиснула руки з закривавленою хусточкою.

— Тато зустрічався з однією жінкою зі своєї контори. — На її губах з’явилася натягнута усмішка. Батьки ідеальної Мері-Еліс Фінні розлучалися. — Її звуть Мінді, — вела