Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Бурелов 📚 - Українською

Читати книгу - "Бурелов"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бурелов" автора Пол Стюарт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 66
Перейти на сторінку:
Тож я порадив би вам не брехати, — остеріг Вілнікс і дав металевому ковпакові нового щигля.

— Я… я не розумію. Навіщо мене сюди приставили? — пролопотів Форфікюль, коли дзвін у вухах помалу вщух. — Я прибув до Санктафракса з Нижнього міста із щонайчеснішими намірами… щоб сповістити вас про трагічну загибель Професора Світлознавства…

— Форфікюлю, Форфікюлю, — замурчав Вілнікс. — Так негоже.

Він одвернувся і вибрав щипці. Форфікюль затремтів із жаху, підслухавши і тепер докладно знаючи, щo Найвищий Академік збирається зробити з їхньою допомогою. Уявні тортури ставали дедалі лютіші, аж поки Форфікюль нарешті здався.

— Стійте! — заблагав він, і вуха його тріпотіли з муки.

Вілнікс обернувся, тримаючи щипці в одній руці і поплескуючи ними по долоні другої.

— Кажете, ельф-дубовик? — запитав він.

Форфікюль шморгнув носом.

— Угадали, я — ночоблуд, — зізнався він.

Вілнікс Помполніус кивнув головою.

— Це вже краще, — вирік він і додав, уже тільки подумки: «Відтепер мене цікавитиме правда і лише правда». Він замахав щипцями, уявляючи, як немилосердно гамселитимуть вони у металевий ковпак над кріслом. — Ви мене розумієте?

— Так, — просто відповів Форфікюль.

— Ну, то хто вас підіслав?

— Я прийшов своєю охотою, — миркнув Форфікюль.

Не кажучи ні слова, Вілнікс розгонисто ступнув до нього і різко гримнув у ковпак. Форфікюль завив із болю.

— Ні, ні, — заскімлив він.

— Тоді скажи хто? — рявкнув Вілнікс.

— Матінка Товстобрюхперо, — відповів Форфікюль. — Вона гадала, ви повинні знати: Професор був санктафракським академіком і таке інше. Він… він був у її таверні — в «Дубові-кривавнику» — коли його схопив грець. Ні сіло ні впало спіткнувся і — бух! Ми зробили все можливе, аби одволати його.

— І все ж ви зазнали невдачі, — здогадався Вілнікс.

— Так, на жаль, — відповів Форфікюль.

Вілнікс приплющив очі.

— І де ж тепер спочиває тіло незабутнього Професора? — поцікавився він.

— Я… м-м-м… себто з уваги на пекельну спеку і таке інше матінка Товстобрюхперо вирішила, що його слід чимхутчій поховати.

— Ви віддали землі санктафракського професора? — роззявив рота Вілнікс. — Чи ж ви не знаєте права кожного академіка нашого плавучого міста бути врочисто похованим у Каменесаду, де білі ворони залишать від нього лише жовті кості? Бо як інакше його дух злине у відкрите небо?

— Я… ми…

— Але врочистого погребу, певна річ, не буде, — провадив Вілнікс, лізучи головою просто Форфікюлеві в обличчя, поки блискуча ярмулка ледь торкнулася кінчика ночоблудового носа. — Бо Професор не мертвий. Він живий, чи не так?

— Ні-ні! — зойкнув Форфікюль. — Він мертвий!

Вілнікс рвійно випростався, підніс кліщі й з усього маху лупонув по металевому ковпаку.

— Брехня! Брехня! Брехня! Брехня! — залящав він у такт оглушливим, наче грім молота, ударам. — Усе більша, більша і більша брехня!

Після сьомого удару його рука безвільно впала.

— Отепер ви скажете мені правду! — промовив він.

Форфікюль не відповів. Хоча він бачив, як ворушаться його викривлені люттю губи, проте не чув жодного слова за гудом, гримотом та дзвоном, злитими у його бідній голові в один суцільний гук, в одну суцільну какофонію. Минуло кілька хвилин, перш ніж він знову міг розчути якийсь звук, та навіть тоді ляскучий гуркіт не вщухав остаточно, обертаючись у своєрідне звукове тло.

— Це ваш останній шанс! — ревнув Вілнікс.

Форфікюль спустив погляд додолу. На нього жаль було дивитися — так його тіпало. Між тендітними ночоблудами гуляла приказка: «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Гаразд, — заскімлив він. — Розкажу вам усе, що знаю.

Так він і зробив. Він у всіх подробицях повідав Вілніксові про зустріч у задній кімнаті таверни «Дуб-кривавник». Про з’яву Професора Світлознавства та про те, як капітан небесних піратів упав перед ним навколішки. Про таємний план трійці. Про рішенець Професора Світлознавства товаришити небесним піратам у їхній виправі до Присмеркового лісу.

— Зрадливий пес, — сплюнув Вілнікс. — А цей капітан? — запитав він. — Як його звати?

— Захмарний Вовк, — випалив Форфікюль. — Щоправда, Професор Світлознавства звертався до нього не так.

— А як?

— Квінтиніус Вергінікс, — пролунала відповідь.

Вілнікс кивнув головою.

— Що ж, особа впливова, — задумливо промимрив він.

Хай і запізніле, зате повне ночоблудове зізнання виявилося збіса цікавим для Помполніуса. Воно не тільки потвердило його підозри щодо Професора Світлознавства — тепер він також знав, що минулої ночі Ксинтакс де в чому збрехав. Жодна душа не могла б забути імені Захмарного Вовка — капітан небесних піратів зажив голосної і заразом лихої слави. Спілчанський голова запевне і сам щось тишком-нишком замислював.

Вілнікс захихотів собі під ніс. Хіба мало інших амбітних спілчан нетямилося б від щастя, мавши змогу залагодити оборудку з Найвищим Академіком?

Він повернувся до Форфікюля.

— А отой парубійко, що ви згадали, — промовив він, — отой Живчик, яку він має причетність до цієї гоп-компанії?

Форфікюль проковтнув давучий клубок у горлі. Хоча його знайомство із Живчиком було й недовге, йому подобалося те, що бриніло у хлопцевій голові. Гадки тамтого були доброзвичайні та чесні, свідчили про вірне та щире серце. Ночоблудові нестерпна була думка, що його слова могли б накликати на хлопця лихо.

Вілнікс погойдав важкими щипцями у нього перед носом. Форфікюль кивнув головою, наскільки йому дозволяв ремінний пас і відказав:

— Він член екіпажу «Бурелова».

— І? — Вілнікс Помполніус зачув, що напав на певний слід.

— Він народився і зріс у Темнолісі, — почулася відповідь.

— І?

Форфікюль знизав плечима. Якщо він доведе з усією ясністю, що Живчик не причетний до змови, то, може, парубчакові дадуть спокій.

— Йому заборонено супроводжувати піратів у цій незвичайній виправі, — заявив ночоблуд. — Він має залишатися з Матінкою Товстобрюх…

Вілнікс урвав його.

— Ви чогось не доказуєте, — він погрозливо підніс щипці.

Форфікюль нахнюпився. Сльози ринули йому з очей. Лихого норову він не мав, але не вдався й храбром-небояном. Щипці ширяли у світлі смолоскипа, зовсім близько від металевого ковпака. «Не чути на обидва вуха — ще гірше, ніж пуститись духу».

— Він… він… — забелькотів ночоблуд. — Себто… Захмарний Вовк — його батько.

Вілнікс різко втяг у себе повітря.

— Син, — просичав він. — Квінтиніус Вергінікс має

1 ... 26 27 28 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бурелов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бурелов"