Читати книгу - "Мiстер Мерседес"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А тоді, незадовго перед Днем Подяки[106], те самогубство.
Ходжес ясно пам’ятає, що сказав Піт, коли вони отримали цю новину: «Якщо по той бік вона побачиться з тими людьми — особливо з тією дівчиною Крей і її дочкою — їй доведеться відповідати на серйозні запитання». Для Піта це стало кінцевим підтвердженням: десь у душі місіс Т. весь час знала, що вона залишила ключ у замку запалювання своєї машини, яку вона називала Сірою Леді.
Ходжес також так вважав. Питання в тому, чи вважає він так само й досі? Чи анонімне послання від того, хто сам себе охрестив Мерседес-Кілером, перемінило його думку?
Можливо, ні, але той лист ставить різні питання. Якщо припустити, що Містер Мерседес був написав подібне послання місіс Трелоні? Місіс Трелоні з усіма її сіпаннями і непевністю під тоненькою кіркою викличного поводження? Хіба таке неможливе? Містер Мерседес напевне мусив знати про злість і презирство, які виливалися на неї з боку публіки після бійні; для цього йому всього лиш треба було читати розділ «Листи до редакції» в місцевій газеті.
А чи можливе…
Але тут його думки перервалися, позаду нього під’їхала і зупинилася якась машина, і то так близько, що ледве не ткнулася в задній бампер його «Тойоти». Веселих вогників на даху в неї нема, хоча це блідо-блакитна «Корона Вік»[107] останньої моделі. Чоловік, який вилазить з-за її керма, кремезний і коротко, по-армійському, стрижений, під його спортивним піджаком у підпахвеній кобурі безсумнівно ховається пістолет. Якби це був якийсь міський детектив, Ходжес розуміє, що там мусив би бути «Глок .40», точно такий, як той, що лежить у сейфі в нього вдома. Але він не міський детектив. Ходжес знає їх усіх.
Він опускає вікно.
— Доброодня, сер, — вітається по-армійському стрижений. — Можу я вас спитати, що ви тут робите? Бо ви стоїте тут уже доволі довгенько.
Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що це правда. Уже майже четверта тридцять. З тим, що в центрі міста година пік, йому пощастить, якщо він дістанеться додому вчасно, щоб подивитися Скотта Пеллі у «Вечірніх новинах Сі-Бі-Ес»[108]. Раніше він дивився «Ен-Бі-Сі», поки не вирішив, що Браян Вільямс[109] просто благодушний тупак, занадто закоханий у відеокліпи з «Ютьюбу»[110]. Не такого ведучого програми новин йому хочеться бачити, коли схоже на те, що весь світ розривається на шма…
— Сер? Я щиро сподіваюся на вашу відповідь.
Стрижений нахиляється. Широко відтуляється борт його піджака. Ні, не «Глок», а «Ругер»[111]. Ніби як радше ковбойська зброя, на думку Ходжеса.
— А я, — промовляє Ходжес, — щиро сподіваюся, що ви маєте право про це питати.
Лоб його співбесідника наморщується:
— Перепрошую?
— Я гадаю, ви з приватної охорони, — терпляче каже Ходжес, — але я хочу побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою дозвіл на її приховане носіння». Отже, нумо подивимося ваші папери.
Нахмуреність стриженого поглиблюється.
— То ви коп?
— На пенсії, — каже Ходжес, — але це не означає, що я забув власні права чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…
— Ви збіса праві, не мушу.
— …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї присутності тут, у Бузковому проїзді.
Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті — як і в більшості, гадає Ходжес — працівники приватних охоронних служб ставляться до копів пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-пенсіонери мають повно друзів, які справді на дійсній службі та які можуть вельми ускладнити життя, якщо їм на це підкинуть якісь підстави. Парубок виявляється Редні Піпелзом, а картка його компанії ідентифікує його як працівника «Невсипущої охоронної служби». Також він показує Ходжесу дозвіл на приховане носіння зброї, дійсне до червня 2012 року.
— Редні, не Родні, — каже Ходжес. — Як Редні Фостер, той кантрі-співак[112].
Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:
— Саме так.
— Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.
— Місіс Трелоні, — каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. — То це невеличка подорож у країну спогадів, детективе?
— Я тепер просто містер, — простягає йому руку Ходжес. Піпелз її потискає. — А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.
— Сумно то було, — промовив Піпелз. — Ви знаєте, що діти обкидали яйцями її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку зграю ми впіймали, але інші… — Він похитав головою. — Плюс туалетний папір.
— Йо, вони таке люблять.
— А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви знаєте, що там було?
Ходжес хитає головою.
Піпелз притишує голос:
— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?
— Не я, це напевне,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мiстер Мерседес», після закриття браузера.
